Вища кваліфікаційна комісія суддів України у пленарному складі:
головуючого - Устименко В.Є.,
членів Комісії: Василенка А.В., Весельської Т.Ф., Заріцької А.О., Козлова А.Г., Лукаша Т.В., Луцюка П.С., Макарчука М.А., Мішина М.І., Прилипка С.М., Тітова Ю.Г., Шилової Т.С., Щотки С.О.,
розглянувши питання про підтвердження здатності кандидата на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Іваненко Яни Леонідівни здійснювати правосуддя у відповідному суді, стосовно якої оголошено перерву відповідно до абзацу другого частини першої статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»,
встановила:
Рішенням Комісії від 07 листопада 2016 року № 145/зп-16 оголошено конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду.
Іваненко Яна Леонідівна 08 грудня 2016 року звернулася до Комісії із заявою про проведення стосовно неї кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду за спеціальною процедурою призначення.
Комісією 20 грудня 2016 року прийнято рішення № 182/вс-16, зокрема, про допуск Іваненко Я.Л. до участі у конкурсі на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Рішенням Комісії від 11 січня 2017 року № 2/зп-17 призначено кваліфікаційне оцінювання 653 кандидатів, допущених до участі у конкурсі на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, зокрема Іваненко Я.Л.
Комісією 09 лютого 2017 року прийнято рішення № 27/вс-17, зокрема, про допуск Іваненко Я.Л. до проходження кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Положеннями статті 83 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі - Закон) закріплено, що кваліфікаційне оцінювання проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними критеріями. Такими критеріями є: компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо), професійна етика, доброчесність.
Іваненко Я.Л. 16 лютого 2017 року склала анонімне письмове тестування, за результатами якого набрала 78,75 бала, і згідно з рішенням Комісії від 17 лютого 2017 року № 12/зп-17 допущена до виконання практичного завдання на етапі іспиту під час кваліфікаційного оцінювання у межах процедури конкурсу до відповідних касаційних судів у складі Верховного Суду.
За результатами виконаного 21 лютого 2017 року практичного завдання Іваненко Я.Л. набрала 77 балів та згідно з рішенням Комісії від 29 березня 2017 року № 22/зп-17 визнана такою, що допущена до другого етапу кваліфікаційного оцінювання «Дослідження досьє та проведення співбесіди» у межах процедури конкурсу до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Згідно з абзацом третім пункту 20 розділу III Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням Комісії від 03 листопада 2016 року № 143/зп-16 (далі - Положення), під час співбесіди обов’язковому обговоренню із суддею (кандидатом) підлягають дані щодо його відповідності критеріям професійної етики та доброчесності.
Відповідно до положень статті 87 Закону з метою сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання утворюється Громадська рада доброчесності, яка надає, за наявності відповідних підстав, висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності.
Громадською радою доброчесності надано Комісії висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду Іваненко Я.Л. критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений 14 квітня 2017 року. У доповнення до висновку Комісії також надано інформацію, затверджену 20 квітня та 06 липня 2017 року.
Стосовно вказаних у висновку Громадської ради доброчесності доводів кандидат на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Іваненко Я.Л. надала усні та письмові пояснення, які було оцінено Комісією під час співбесіди та в ході пленарного засідання.
При наданні висновку ГРД виходила з того, що кар’єра кандидата в органах державної влади була тісно пов’язана з кар’єрою ОСОБА_1, в прямому підпорядкуванні якого вона перебувала протягом тривалого часу ІНФОРМАЦІЯ_1.
Згідно з Бангалорськими принципами поведінки суддів (пункти 1.3, 1.6 та 3.1), зазначалося у висновку, суддя не лише повинен виключити будь-які взаємовідносини, що не відповідають посаді, а й робити це так, щоб це було зрозуміло навіть сторонньому спостерігачу. Суддя повинен дотримуватися високих стандартів поведінки суддів і обстоювати їх з метою поглиблення суспільної довіри до судових органів, що має першочергове значення для підтримання незалежності судової гілки влади. Суддя повинен дбати про те, щоб його поведінка була бездоганною під кутом зору стороннього спостерігача. Громадська рада доброчесності вважає, що поведінка кандидата не відповідає цим принципам.
Кандидат заперечила проти доводів Громадської ради доброчесності, які ґрунтуються на тому, що її кар’єра пов’язана виключно з кар’єрою ОСОБА_1, загалом висловила незгоду з висновком, зазначивши, що усі обставини, які вказано у ньому, є надуманими та ґрунтуються суто на припущеннях.
При цьому кандидат зауважила, що оприлюднення окремих моментів її особистого життя є некоректним. Зокрема, вона послалася на статтю 12 Загальної декларації прав людини, згідно з якою ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію; статтю 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що гарантує право на повагу до приватного і сімейного життя, житла і кореспонденції людини, а також практику Європейського суду з прав людини, статтю 32 Конституції України, відповідно до якої ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не ставлячи під сумнів повноваження Громадської ради доброчесності щодо збору, перевірки та аналізу інформації стосовно кандидата на посаду судді, Іваненко Я.Л. не вважала виправданим оприлюднення широкому загалу частини інформації, зазначеної у висновку, зокрема, подробиць особистого і приватного життя.
У зв’язку з наведеними твердженнями кандидата, що тяжіють до обґрунтування ймовірно надмірного втручання в її приватне життя з боку Громадської ради доброчесності при збиранні і викладенні у висновку інформації для цілей конкурсу на посади суддів Верховного Суду, Комісія вважає за необхідне зауважити таке.
Парламентська Асамблея Ради Європи у пункті 7 резолюції № 1165(1998) від 26 червня 1998 року визначила публічними осіб, які обіймають публічні посади та(або) використовують публічні ресурси, а також, у більш широкому розумінні, всіх тих, хто відіграє роль у публічному житті. При цьому в пункті 6 ПАРЄ зауважує, що публічні особи мають усвідомлювати, що особливе становище, яке - у багатьох випадках за власним вибором - вони посідають у суспільстві, автоматично тягне за собою збільшення тиску на їхнє приватне життя. Зокрема, в пункті 9 резолюції йдеться про те, що певні факти стосовно приватного життя публічної особи дійсно можуть становити громадський інтерес.
У рішенні Європейського суду з прав людини, прийнятому в справі «Аксель Шпрингер АТ проти Німеччини» (за скаргою № 39954/08) 07 лютого 2012 року, констатується особливий стандарт забезпечення права публічних осіб на приватне життя, викликаний необхідністю встановлення розумного і справедливого балансу між правами, гарантованими статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) та статтею 10 (свобода вираження поглядів) Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що вимагають рівної поваги і правового захисту.
Окрім того, слід мати на увазі, що гарантії, передбачені статтею 10 Конвенції, поширюються не лише на ідеї або інформацію, що сприймається доброзичливо або з байдужістю, але й на такі, що ображають, шокують чи викликають занепокоєння, оскільки такими є вимоги плюралізму думок, толерантності та широти поглядів, без яких неможливим є демократичне суспільство.
У пункті 91 зазначеного рішення ЄСПЛ, посилаючись на свої попередні рішення Мінеллі проти Швейцарії (№ 14991/02) та Петренко проти Молдови (№ 20928/05), підкреслив фундаментальну різницю між приватними особами і особами, які діють в публічному контексті, такими як публічні особи: приватна особа, яка не є відомою громадськості, може вимагати виняткового захисту його або її приватного життя, але це не так, коли йдеться про публічних осіб, про яких повідомляються факти, що можуть сприяти обміну думками в демократичному суспільстві. Останнє не поширюється на випадки, які стосуються суто деталей приватного життя з єдиною метою задоволення цікавості, проте за окремих особливих обставин право громадськості на інформацію може поширюватися навіть на певні аспекти приватного життя публічних осіб.
З урахуванням пункту 90 рішення йдеться про обставини, які становлять загальний інтерес. Такі обставини не обов’язково стосуються лише політичних питань або злочинів.
Комісія вважає, що кандидат, обіймаючи посаду судді Вищого адміністративному суду України, здійснюючи правосуддя в інтересах суспільства, від імені держави та за рахунок державного бюджету, є публічною особою, оскільки відповідає наведеним ознакам. Крім того, кандидат бере участь у конкурсі на посаду судді Верховного Суду, що створюється внаслідок конституційної реформи 2016 року і є найвищим судом у системі судоустрою України. Конституційна реформа була викликана необхідністю підвищення прозорості та справедливості здійснення правосуддя, відповідальності перед суспільством, забезпечення відповідності суддів критеріям компетентності, професійної етики та доброчесності.
Отже, конкурс на посади суддів Верховного Суду, як і будь-який інший конкурс на зайняття вакантних посад суддів, є публічною процедурою, що становить загальний суспільний інтерес з метою запобігання введення громадськості в оману, а професійні та особисті якості кандидатів, їх переваги та недоліки є предметом відкритого обміну думками в демократичному українському суспільстві.
За таких обставин будь-який кандидат на посаду судді Верховного Суду є публічною особою. Більше за те, Іваненко Я.Л. претендує на посаду в Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду, який здійснюватиме правосуддя у справах, предметом розгляду в яких виступатимуть публічні правовідносини, спори між особою та державою, захист гарантованих Конституцією України прав і свобод.
Інформація, яку надала Комісії в межах цього конкурсу Громадська рада доброчесності, хоча й частково стосується приватного життя кандидата (ІНФОРМАЦІЯ_2, характер стосунків кандидата із ним), втім подається не з загальної цікавості, а виключно зважаючи на суспільний інтерес та в контексті публічної процедури конкурсу на посади суддів Верховного Суду. Таким контекстом є можливий вплив цих елементів приватного життя на попередню кар’єру кандидата, що може сприяти встановленню її якостей, відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання, а також імовірність такого впливу, застосування кандидатом відповідного досвіду в разі призначення на посаду.
Комісія також зважає на те, що й особа, з суспільним становищем якої ГРД пов’язала службову кар’єру кандидата, в силу займаних посад та особливого правового статусу (член та голова Вищої ради юстиції, народний депутат України, що означає безпосередню участь у політичній діяльності, голова всеукраїнської професійної громадської організації) та відповідних правомочностей є публічною особою за наведеними вище ознаками.
Оскільки висновок Громадської ради доброчесності є частиною досьє кандидата на посаду судді, що враховується під час кваліфікаційного оцінювання та є відкритим для загального доступу, Комісія зауважує, що надана інформація не порушує вимог пункту 3 абзацу першого частини сьомої статті 85 Закону України «Про судоустрій і статус суддів».
Ураховуючи викладене, наведення ГРД відповідних відомостей є необхідним у демократичному суспільстві, обґрунтованим, законним та пропорційним, переслідує легітимну мету, а тому Комісія не вбачає з боку Громадської ради доброчесності порушення права кандидата на приватне життя і розглядатиме всі наведені в її висновку доводи в загальному порядку.
Отже, ГРД наводить у висновку обставини, які вважає в сукупності достатніми для висновку про недотримання кандидатом основоположних вимог Бангалорських принципів поведінки судді, згідно з якими незалежність судових органів є передумовою верховенства права і засадничою гарантією справедливого суду, а суддя повинен обстоювати і зразково реалізовувати принцип незалежності судових органів у його індивідуальному та інституційному аспектах.
На думку ГРД, кандидат не сприймається безстороннім розумним спостерігачем як особа, що демонструє власну незалежність і неупередженість як у матеріальному, так і в нематеріальному аспекті. Належне сприйняття судді унеможливлено у випадку кандидата, відповідно, одержанням і збереженням матеріальних благ за рахунок іншої особи та виразними особливостями кар’єрного зростання і сторонньої стимуляції професійних досягнень завдяки протекції тієї ж особи.
ІНФОРМАЦІЯ_3.
Згідно з даними досьє кандидата на посаду судді, Іваненко Я.Л. після закінчення вищого навчального закладу з 21 липня 1999 року працювала на посадах головного радника - керівника служби, помічника та радника Голови Вищої ради юстиції, а також провідного спеціаліста контрольно-аналітичного відділу ВРЮ до 02 липня 2002 року. У цей період, за даними офіційного вебсайту Вищої ради правосуддя, ОСОБА_1 обіймав посаду Голови Вищої ради юстиції (31.03.1998-25.05.2001), члена Вищої ради юстиції (24.03.1998- 27.05.2004). У 2002 році ОСОБА_1 повторно обирається народним депутатом України (Верховна Рада України IV скликання).
За два місяці з дати набуття ОСОБА_1 депутатських повноважень, з 14 травня 2002 року, кандидат продовжила свою роботу в апараті Верховної Ради України на посаді його помічника. ІНФОРМАЦІЯ_4.
У період роботи народним депутатом ОСОБА_1 був секретарем Комітету Верховної Ради України з питань правової політики. Саме в цей час, 13 травня 2004 року, Іваненко Я.Л. призначено суддею господарського суду Київської області.
З 1995 по 2016 роки ОСОБА_1 був головою Союзу юристів України, нині є його почесним головою. За даними суддівського досьє, кандидат також є членом цієї організації з 1998 року і входила до її керівного органу - Постійної комісії Ради Союзу юристів України з питань імплементації судової реформи. До складу цього ж органу входили також ОСОБА_1, Самсін І.Л. та Палій P.M. Останні двоє є колишнім головою (до 2014 року) та колишнім директором департаменту з питань суддівської кар'єри секретаріату (до 2016 року) Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
Кандидата було рекомендовано на посаду судді Вищого адміністративного суду України відповідно до рішення очолюваної на той час Самсіним І.Л. Вищої кваліфікаційної комісії суддів України № 65/пс-12 від 31 січня 2012 року, тобто в період, коли ОСОБА_1 ще був головою Союзу юристів України, а Самсін І.Л. - членом його виконкому.
ГРД стверджує, що строк між призначенням кандидата на посаду судді першої і апеляційної інстанції становить три роки, а з часу прийняття Іваненко Я.Л. присяги судді до обрання її на посаду судді Вищого адміністративного суду України (Постанова Верховної Ради України від 09 лютого 2012 року № 4376-VI) минуло 6 років 4 місяці і 2 дні.
Громадська рада доброчесності звертає увагу Комісії, що протягом тривалого часу кандидат працювала в прямому підпорядкуванні ОСОБА_1 суддею призначена у той період, коли він був секретарем Комітету Верховної Ради України з питань правової політики, а згадані Самсін І.Л. та Палій P.M., від яких залежало вчинення дій, необхідних для призначення Іваненко Я.Л. на посаду, були членами громадської організації, яку він очолював.
Не маючи, за власним твердженням, достатніх підстав вважати, що кандидат обіймала свої посади незаслужено або зловживала своїми особистими стосунками, Громадська рада доброчесності зазначає, що викладені обставини викликають у будь-якого розумного спостерігача обґрунтований сумнів у тому, що на різних етапах своєї кар’єри кандидат досягла успіхів виключно завдяки своїм професійним здібностям, не користуючись при цьому привілейованим становищем у зв’язку із існуванням впливового покровителя. ГРД вбачає у стосунках з ОСОБА_1 невідповідність поведінки Іваненко Я.Л. вимогам статті 17 Кодексу суддівської етики, згідно з якою суддя повинен уникати взаємовідносин, які можуть вплинути на незалежність та неупередженість судді.
У своїх письмових та усних поясненнях, наданих під час засідання Комісії у пленарному складі, кандидат Іваненко Я.Л. вказала, що вона майже відмінно закінчила навчання на юридичному факультеті (стаціонар) Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та значний час працювала на різних посадах у Вищій раді юстиції, що не були технічними, як вказано у висновку, а також виконувала обов’язки помічника народного депутата України на постійній основі. Після призначення на посаду судді працювала у різних судових інстанціях (перша, апеляційна та касаційна) та судах різної юрисдикції (господарська та адміністративна), сумлінно здійснювала повноваження та виконувала обов’язки судді, дотримувалась етичних принципів і правил поведінки судді, не вчиняла дій, що порочать звання судді або підривають авторитет правосуддя.
Кандидат зазначила, що, працюючи у Вищій раді юстиції, з народними депутатами, отримала величезний досвід, спілкувалася з визнаними професіоналами та знаними людьми у суддівському середовищі, членами Вищої ради юстиції і жодна з цих осіб, на її думку, не може стверджувати, що вона чимось заплямувала свою репутацію.
Крім того, Іваненко Я.Л. вказала, що тривалий час займалася науковою роботою та виконала дослідження «Адміністративні неюрисдикційні провадження», захистивши у 2011 році дисертацію на здобуття ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 - адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право.
Кандидат вважає, що відсутні достатні підстави вважати, що вона обіймала свої посади незаслужено або зловживала своїми особистими стосунками, а висновки щодо її невідповідності критеріям доброчесності та професійної етики не підтверджено належними і допустимими доказами.
Іваненко Я.Л. додатково зазначала, що етичні вимоги до поведінки судді закріплені в Кодексі професійної етики судді і є сукупністю моральних правил поведінки судді, за допомогою яких можна оцінити його дії з погляду таких цінностей, як справедливість, сумлінність, гідність, людяність тощо. Кандидат, за її словами, вважала, що обираючи спосіб життя і професію юриста, вона завжди усвідомлювала відповідальність за будь-які свої дії, здійснювала правосуддя неупереджено та незалежно, на основі Конституції і законів України та керуючись верховенством права, прагнула захистити порушені права і свободи людини, завжди сумлінно, чесно і кваліфіковано виконувала призначення носія судової влади, справедливо, безсторонньо та своєчасно розглядала і вирішувала судові справи відповідно до закону з дотриманням засад і правил судочинства. Також кандидат наголосила, що у своїй професійній діяльності здійснювала повноваження та виконувала обов’язки судді, виявляючи повагу до учасників процесу, дотримуючись етичних принципів і правил поведінки судді.
Оцінюючи наведені доводи Громадської ради доброчесності та пояснення кандидата, Комісія виходить з такого. Кандидат не заперечує наявності в неї стосунків з ОСОБА_1, що характеризуються особливим ступенем довіри, в той час, коли той обіймав посади, що могли мати вплив на кар’єру судді. Комісія відзначає, що кар’єра судді Іваненко Я.Л. дійсно складалася сприятливо: строк між призначенням кандидата на посаду судді першої (13 травня 2004 року) і апеляційної (15 серпня 2007 року) інстанції становив три роки, а з часу прийняття Іваненко Я.Л. присяги судді (згідно з відомостями досьє - 07 листопада 2005 року) до обрання її на посаду судді Вищого адміністративного суду України (09 лютого 2012 року) минуло 6 років 4 місяці і 2 дні.
Проте, слід враховувати, що конституційне-правове регулювання, що діяло на час призначення кандидата суддею суду першої інстанції, призначення та обрання безстроково суддею суду апеляційної інстанції і обрання суддею суду касаційної інстанції передбачало наявність відповідних дискреційних повноважень виключно у Президента України (частина перша статті 128 Конституції України) та Верховної Ради України (пункт 27 частини першої статті 85, частина перша статті 128 Конституції України), причому Комісія не вправі ставити під сумнів ці повноваження. Хоча роль Вищої ради юстиції та Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, про що йдеться у висновку ГРД, у визначенні кар’єри судді і була значною, право прийняття остаточного рішення належало не цим органам влади.
Комісія звертає увагу, що перше призначення кандидата суддею господарського суду Київської області здійснено Президентом України 13 травня 2004 року, в той час, коли ОСОБА_1 перебував на посаді секретаря Комітету Верховної Ради України з питань правової політики, а отже, не міг мати формального впливу на видання Президентом України відповідного Указу № 539/2004. Призначення Іваненко Я.Л. суддею Київського апеляційного господарського суду в межах п’ятирічного строку відбулося 15 серпня 2007 року, а обрання до цього суду безстроково - 21 травня 2009 року, коли ОСОБА_1 вже не перебував на посаді члена Вищої ради юстиції і не був народним депутатом України, а отже не міг мати навіть опосередкованого формального впливу на видання Указу Президента України № 713/2007 та Постанови Верховної Ради України № 1404-VI. Тих самих висновків Комісія доходить і щодо обрання кандидата суддею Вищого адміністративного суду України кандидата Постановою Верховної Ради України № 4376-VI від 09 лютого 2012 року.
У жодному із зазначених випадків Громадською радою доброчесності не наведено, а в розпорядженні Комісії відсутні й конкретні докази наявності обставин неформального впливу на видання зазначених актів, про якій стверджується у висновку. Громадською радою доброчесності також не наведено фактів, що свідчили б про вплив ОСОБА_1 на кандидата при здійсненні нею правосуддя на шкоду її незалежності. Під час розгляду цього питання відсутні такі факти і в розпорядженні Комісії.
У зв’язку з цим Комісія відзначає, що оцінка наведених ГРД обставин на предмет можливого негативного впливу на суспільну довіру до судової влади у зв’язку з призначенням кандидата на посаду судді належить, згідно з положеннями пункту 1 частини дев’ятнадцятої статті 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», до повноважень Вищої ради правосуддя.
Громадська рада доброчесності також звернула увагу Комісії на те, що у своєму мотиваційному листі кандидат наголошує на наявність у неї державної нагороди — почесного звання «Заслужений юрист України», яке присвоюється Президентом України відповідно до Закону України «Про державні нагороди України». Згідно з Положенням про почесні звання України, затвердженим Указом Президента України № 476/2001 від 29 червня 2001 року, його присвоюють «юристам, які працюють у органах державної влади та органах місцевого самоврядування, прокуратури, юстиції, державної безпеки, внутрішніх справ, адвокатурі, на підприємствах, в установах, організаціях, за значний внесок у розбудову правової держави».
За даними суддівського досьє, кандидат отримала це почесне звання 24 жовтня 2004 року на підставі Указу Президента України № 1316 (відсутній у відкритому доступі) у ІНФОРМАЦІЯ_4 і була наймолодшим володарем цього звання за всі часи української юриспруденції. На час отримання державної нагороди кандидат була суддею, однак правосуддя ще не здійснювала. За даними анкети, вона прийняла присягу лише 07 листопада 2005 року.
Громадська рада доброчесності вважає, що в період, що передував присвоєнню почесного звання, Іваненко Я.Л. працювала на технічних посадах у Вищій раді юстиції, а згодом була помічником народного депутата України. Будь-які посилання на її роботи за цей час невідомі. Протягом роботи кандидата помічником народного депутата ОСОБА_1, останній вніс на розгляд Верховної Ради України один звіт і два законопроекти: про внесення змін до деяких законів України щодо створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон та запровадження спеціальних режимів інвестиційної діяльності на територіях пріоритетного розвитку; про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення (щодо посилення відповідальності пішоходів за скоєння грубих порушень Правил дорожнього руху). Обидва законопроекти не було підтримано. Також у цей період, за винятком законів про Державний бюджет, народним депутатом ОСОБА_1 було внесено всього дві поправки (в Кримінальний процесуальний кодекс і в Закон України «Про телебачення і радіомовлення»), які теж не було підтримано.
За таких обставин ГРД висловлює сумнів у тому, що Іваненко Я.Л. мала достатньо часу і можливостей внести «значний внесок у розбудову правової держави» на момент отримання нагороди. Широкому загалу невідомі й будь-які надзвичайні одноразові вчинки (подвиги) кандидата, які б могли вважатися таким значним внеском.
Припускаючи, що почесне звання могло бути отримано кандидатом і без її відома, Громадська рада доброчесності вважає, що етичною поведінкою могла би бути за цих умов відмова від нагороди або принаймні уникнення постійного згадування про її наявність, і зауважує, що кандидату варто було б зазначати у своїх біографічних даних саме власні заслуги і досягнення, а не ті здобутки і привілеї, що вона за них отримала.
Листом керівника Апарату Адміністрації Президента України від 20 квітня 2017 року № 03-01/569 Комісію повідомлено, що почесне звання «Заслужений юрист України» Іваненко Я.Л., на той час - судді господарського суду Київської області, присвоєно за клопотанням Спілки юристів України за вагомі досягнення у професійній діяльності, багаторічну сумлінну працю та активну участь у громадському житті, зокрема кандидат мала низку публікацій у періодичних виданнях, була членом Ради Спілки юристів України та дійсним членом Всесвітньої асоціації юристів.
При цьому у період подання клопотання про нагородження, про яке зазначено у листі вище, Спілку юристів України очолював ОСОБА_1.
З приводу присвоєння почесного звання «Заслужений юрист України» згідно з Указом Президента України № 1316/2004 від 24 жовтня 2004 року Іваненко Я.Л. пояснила, що протягом 1998 - 2004 років, працюючи у Вищій раді юстиції, вона входила до складу делегацій, які відвідували вищі ради правосуддя інших країн, виступала з доповідями, зокрема один раз - іноземною мовою, а також брала участь у міжнародних заходах як член Всесвітньої асоціації юристів. Рішення про присвоєння почесних звань, на її думку, є правом Президента України. Крім того, кандидат була нагороджена грамотою Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Вищої ради юстиції, Конституційного Суду України та Міністерства юстиції України.
Комісія відзначає, що згідно з пунктом 1 Положення про почесні звання України, затвердженого Указом Президента України від 29 червня 2001 року № 476/2001, вони є державними нагородами України, що присвоюються за особисті заслуги перед Українською державою громадянам, які працюють у відповідній галузі економічної або соціально-культурної сфери, як правило, не менше десяти років, мають високі трудові досягнення і професійну майстерність.
Підставою для присвоєння почесного звання «Заслужений юрист України» в пункті 9 цього Положення визначено «значний внесок у розбудову правової держави». Втім, як вбачається з наявних у досьє кандидата на посаду судді анкети та трудової книжки, кандидат розпочала трудову діяльність на посаді помічника Голови Вищої ради юстиції у вересні 1998 року, тобто за 6 років і 1 місяць до присвоєння почесного звання. Підстав застосування до кандидата винятку з правила про не менш ніж десятирічний стаж у відповідній галузі діяльності з наявних у розпорядженні Комісії матеріалів не вбачається, як не є цілком очевидними за відсутності нагородних матеріалів у повному обсязі і ті підстави, з яких суб’єкт нагородження вважав значним внесок Іваненко Я.Л. у розбудову правової держави станом на жовтень 2004 року.
Однак, нагородження державними нагородами є виключним повноваженням Президента України, визначеним пунктом 25 частини першої статті 106 Конституції України, тому Комісія не вважає за можливе ставити під сумнів будь-які правовідносини, що виникли внаслідок видання Указу Президента України № 1316/2004 від 24 жовтня 2004 року, поки той зберігає чинність, а також дії кандидата, пов’язані з цим. Ураховуючи викладене, Комісія відхиляє доводи Громадської ради доброчесності, що спираються на зазначення кандидатом наявності у неї почесного звання «Заслужений юрист України». Проте, в контексті можливого сприяння в одержанні цієї державної нагороди без належних підстав та в продовження питання про незалежність кандидата оцінка відповідних обставин щодо можливого негативного впливу на суспільну довіру до судової влади у зв’язку з призначенням кандидата на посаду судді Верховного Суду належить, згідно з положеннями пункту 1 частини дев’ятнадцятої статті 79 Закону України «Про судоустрій і статус суддів», до повноважень Вищої ради правосуддя.
Посилаючись в якості підстави для висновку на діяльність кандидата на посаді судді, Громадська рада доброчесності зазначила, що Іваненко Я.Л. у складі колегії суддів Вищого адміністративного суду України залишала в силі рішення про заборону мирних зібрань, керуючись Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року № 9306-ХІ «Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР».
Зокрема, за її участі було визнано законними постанови судів першої інстанції про заборону: громадській організації «Конгрес Українців Севастополя» проводити мирні зібрання та заходи на площі навколо пам’ятника Т.Г. Шевченку з нагоди 20-ї річниці Незалежності України об 11 годині 24 серпня 2011 року; профспілці підприємців м. Харкова, Харківській обласній громадській організації «Ми - Харків’яни», Харківській обласній організації політичної партії «Народна самооборона», Харківській обласній організації політичної партії «Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» проводити заходи на майдані Свободи в м. Харкові 09 серпня 2011 року у вигляді мітингу та безстрокової акції протесту; проведення заходів на майдані Свободи 10 серпня 2011 року у вигляді мітингу та безстрокової акції протесту.
ГРД наголошує, що відповідні ухвали Вищого адміністративного суду України були постановлені за участі кандидата 23 вересня 2014 року, 30 вересня 2014 року та 18 листопада 2014 року, тобто після ухвалення рішення Європейського суду з прав людини у справі «Вєренцов проти України», який висловив свою позицію щодо зазначеного Указу (рішення стало остаточним 11 липня 2013 року). У цьому рішенні ЄСПЛ наголошується, що Указ Президії Верховної Ради СРСР № 9306-ХІ від 28 липня 1988 року є несумісним з самою суттю свободи зібрань, яке гарантується Конституцією України, а отже, не може бути застосованим. Крім того, ЄСПЛ вказав, що процедури, запроваджені місцевими органами влади для регулювання організації та проведення демонстрацій у їх конкретних регіонах, не мають достатньої правової підстави за відсутності загального акта парламенту, на основі якого можна було б розробляти документи місцевих органів влади. Згаданий Указ було визнано неконституційним згідно з рішенням Конституційного Суду України № 6-рп/2016 від 08 вересня 2016 року.
Громадська рада доброчесності вважає, що визнання цього Указу неконституційним пізніше, ніж було ухвалене рішення за участі кандидата, не знімало з суду обов’язку щодо його незастосування як такого, що суперечив Конституції України, іншому рішенню Конституційного Суду України у справі № 4-рп/2001 та з огляду на рішення Європейського суду з прав людини у справі «Вєренцов проти України».
Верховний Суд України, переглядаючи рішення національних судів у зв’язку зі справою «Вєренцов проти України», вказав на «недієвість положень Указу 1988 року у зв’язку із набранням чинності Конституцією України» у постанові № 5-49кс13 від 03 березня 2014 року. На думку ГРД, кандидат у відповідний час повинна була знати про такі знакові для судової практики рішення Європейського суду з прав людини і Верховного Суду України.
Замовчування цих рішень, застосування норм права всупереч практиці Європейського суду з прав людини і Верховного Суду України є проявом свавілля (свідомого ігнорування) або принаймні грубої недбалості. Це може також свідчити про залежність кандидата від виконавчої влади. Крім того, кандидат брала участь у підтримці інших свавільних, на погляд ГРД, обмежень свободи мирних зібрань.
Стосовно здійснення правосуддя та ухвалення судових рішень кандидат пояснила, що під час розгляду вказаних в інформації, що долучена до висновку, судових справ колегіями суддів ВАСУ про обмеження мирних зібрань вона була доповідачем в одній справі та брала участь у колегіях суддів у чотирьох інших. Указ Президії Верховної Ради СРСР № 9306-ХІ згадується в чотирьох судових рішеннях, але його не покладено в основу їх мотивувальної частини, водночас у судовому рішенні, винесеному у справі, де суддею-доповідачем була кандидат, посилання на нього взагалі відсутнє.
Також ГРД надала Комісії інформацію щодо рішення, прийнятого Іваненко Я.Л. 09 серпня 2006 року, коли вона перебувала на посаді судді господарського суду першої інстанції у справі № 278/20-06 за позовом ЗАТ «Інкон» до ДКП «Броварське міжміське бюро технічної інвентаризації» та Красилівської сільської ради про визнання права власності. Цю інформацію, включно з рішенням у справі, яке відсутнє в Єдиному державному реєстрі судових рішень, було надіслано на інформаційний портал ГРД. На думку заявника, це рішення пов’язане з рейдерством щодо активів іноземного інвестора громадянина Польщі В., власника третьої особи у справі ТОВ «Фермой-КІ», містить ознаки свавільності, оскільки статтею 331 Цивільного кодексу України на час ухвалення рішення не було передбачено можливості визнання права власності на недобудоване нерухоме майно в судовому порядку, третя особа не була належним чином повідомлена про розгляд справи.
Стосовно названого рішення, прийнятого нею 09 серпня 2006 року у справі № 278/20-06, на яке посилається у своєму висновку Громадська рада доброчесності, кандидат зазначила, що скаржнику було відмовлено у перегляді вказаного рішення за нововиявленими обставинами. Крім того, скаржник не скористався правом звернення до Верховного Суду України про перегляд рішення з підстав неоднакового застосування норм матеріального права.
На доповнення свого висновку ГРД 06 липня 2017 року надала Комісії додаткову інформацію, в якій зазначено, що за даними ЄДРСР 23 лютого 2017 року Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів Черпака Ю.К., Головчук С.В., Іваненко Я.Л., Пасічник С.С., Олексієнка М.М. постановив ухвалу про задоволення заяви вказаних суддів про самовідвід у справі за позовом особи до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України про оскарження рішення останньої, прийнятого в межах конкурсу до нового Верховного Суду.
Підставами для прийняття такого рішення стало переконання суддів у тому, що вони не можуть виглядати незалежними і безсторонніми під час розгляду справи за участі Комісії, враховуючи їхню поточну участь у конкурсі на зайняття посади судді Верховного Суду та повноваження Комісії визначати переможців цього конкурсу. Також у вказаній ухвалі вказано на ризики для суддів бути притягнутими до відповідальності у зв’язку з наявною законодавчою забороною вчиняти дії та приймати рішення в умовах реального конфлікту інтересів.
08 червня 2017 року Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів Головчук С.В., Іваненко Я.Л., Мойсюка М.І., Пасічник С.С., Швеця В.В. розглянув заяву про відвід суддів у справі за позовом колишнього учасника конкурсу на посаду судді Верховного Суду до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України. За інформацією ГРД і як випливає зі змісту ухвали, предметом оскарження у справі була бездіяльність Комісії, що виявилася у незабезпеченні розгляду звернення позивача про перегляд рішення колегії Вищої кваліфікаційної комісії суддів України, внаслідок чого той вибув із конкурсу. Суд відмовив у задоволенні відводів, вважаючи з урахуванням предмету позову безпідставними посилання позивача на те, що у разі його задоволення для суддів, які входять до складу колегії, настануть негативні наслідки як для конкурсантів. З відомостей ЄДРСР не вбачається, що у цій справі кандидат заявляла самовідвід.
Оцінюючи ці обставини, Громадська рада доброчесності зауважила таке. Відповідно до пункту 2.5 Бангалорських принципів поведінки суддів суддя зобов’язаний відмовитися від участі у розгляді справи у тому випадку, коли у стороннього спостерігача могли б виникнути сумніви в безсторонності судді. Натомість протягом досить короткого проміжку часу у межах тривалості одного й того ж конкурсу кандидат у складі колегії суддів прийняла протилежні рішення щодо аналогічних обставин, які викликали сумнів у її безсторонності як судді. Більше за те, у першій справі кандидат заявила самовідвід на цій підставі, а в другій - ні. До того ж, у другому випадку колегія ВАСУ з кандидатом у складі не оцінила жодного з ризиків, які детально наводилися у першому рішенні. За цих умов Громадська рада доброчесності вважає, що кандидат діяла у спосіб, який свідчить про відсутність безсторонності з точки зору стороннього спостерігача. Також, враховуючи зміст відповідного судового рішення у першій справі, така поведінка кандидата є, на думку ГРД, грубим порушенням критеріїв доброчесності і професійної етики та має ознаки дисциплінарного проступку, передбаченого статтею 106 Закону «Про судоустрій і статус суддів» (порушення правил відводу чи самовідводу).
Під час засідання Комісії Іваненко Я.Л. підтвердила, що у лютому 2017 року у складі колегії суддів ВАСУ брала участь у розгляді справи за позовом кандидата на посаду судді Верховного Суду до Комісії, під час якого декілька суддів, виходячи з предмету спору, дійшли висновку про можливість сумніву в їхній неупередженості, оскільки вони також беруть участь у конкурсі. Це стало підставою для заявления самовідводу, який було задоволено.
Стосовно ж ухвали ВАСУ від 08 червня 2017 року кандидат пояснила, що предмет спору та ті мотиви, якими було обґрунтовано позов, підстав для самовідводу на стадії попереднього судового засідання не давали. У першій зі справ, де ухвала з приводу самовідводу виносилася 23 лютого 2017 року, позов стосувався безпосередньо визнання рішення ВККСУ, яким припинено участь кандидата в конкурсі, незаконним та його скасування. У другій же справі, де ухвалою від 08 червня 2017 року в задоволенні відводу було відмовлено, предметом позову була протиправна, на думку позивача, бездіяльність ВККСУ із розгляду його звернення про перегляд рішення в складі колегії щодо встановлення результатів виконання практичного завдання кандидатів на посади суддів Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду в межах процедури конкурсу. Оскільки позов не стосувався рішення ВККСУ безпосередньо, результати його розгляду, на думку кандидата, не могли вплинути на права конкурсантів, зокрема суддів, які входили до складу колегії ВАСУ, що розглядала цю справу. Розгляд справи триває, судове рішення по суті не прийнято, а тому якщо, зокрема, з уточнених позовних вимог буде вбачатися наявність підстав та обставин, які можуть викликати сумнів в неупередженості суддів, після початку розгляду справи судді можуть заявити про самовідвід.
Комісія відхиляє доводи Громадської ради доброчесності про невідповідність Іваненко Я.Л. критеріям професійної етики та доброчесності, які ґрунтуються на оцінці судових рішень, прийнятих за участі кандидата. На відміну від зазначених у статті 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади» ці рішення, прийняті кандидатом у складі колегії суддів Вищого адміністративного суду України, не належать до числа тих, прийняття яких тягне за собою спеціальні правові наслідки, покладає на суддю спеціальні обов’язки або засуджується відповідно до закону. Тому, у процедурі кваліфікаційного оцінювання для кандидата не мають наставати негативні наслідки у зв’язку з такими рішеннями, зокрема, у вигляді непідтвердження здатності здійснювати правосуддя у відповідному суді та припинення участі в конкурсі внаслідок встановлення невідповідності критеріям професійної етики і доброчесності.
Розглядаючи питання відповідності кандидата критеріям професійної етики та доброчесності у зв’язку з прийнятими за її участі судовими рішеннями в загальному контексті, Комісія виходить з рекомендованих європейських стандартів оцінювання суддів. Так, у пункті 35 Висновку № 17 (2014) Консультативної ради європейських суддів «Щодо оцінювання діяльності суддів, якості правосуддя і поваги до незалежності судової влади» (ССJE(2014)2) від 24 жовтня 2014 року зазначається, що особи, які проводять оцінювання, мають зосереджуватися на методиці, яку суддя в цілому застосовує в своїй роботі, а не на оцінюванні правового обґрунтування окремих рішень, останнє ж має визначатися виключно в процесі оскарження. У тому ж пункті йдеться про проблематичність базування результатів оцінювання на кількості або відсотку рішень, скасованих в апеляційному порядку, якщо кількість та характер скасування чітко не демонструє, що судді бракує необхідних знань права та процедури. Аналогічні позиції викладено КРЄС і в пунктах 57 та 74 Висновку № 11 (2008), пункті 36 Висновку № 6 (2004). Пункт 28 Київських рекомендацій ОБСЄ/БДІПЛ щодо незалежності судочинства у Східній Європі, на Південному Кавказі та у Середній Азії «Адміністрування судівництва, добір та відповідальність суддів» визначає, що судді жодним чином не можуть бути оцінені на підставі змісту їхніх рішень чи вироків (чи то безпосередньо, чи через вирахування відсотка скасованих рішень). Те, як суддя вирішує справу, ніколи не може бути підставою для накладення санкцій. Втім, у пункті 31 Київських рекомендацій передбачається, що оцінювання повинно включати перегляд письмових рішень судді та спостереження за тим, як він чи вона проводить судовий процес.
Відхиляючи висновок Громадської ради доброчесності в цій частині, Комісія також виходить з такого. Згідно з частиною другою статті 127 Конституції України на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший тридцяти та не старший шістдесяти п’яти років, який має вишу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п’ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою. Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для призначення на посаду судді. Відповідно до пункту 1 частини першої статті 38, частини другої та пункту 4 частини п’ятої статті 81 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» суддею Верховного Суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Верховному Суді, а також має стаж роботи на посаді судді не менше десяти років. В частині другій статті 83 Закону критеріями кваліфікаційного оцінювання названо компетентність (професійну, особисту, соціальну тощо), професійну етику та доброчесність.
Відповідно до пункту 4 глави 6 розділу II Положення рішення про підтвердження здатності здійснювати правосуддя суддею (кандидатом на посаду судді) у відповідному суді ухвалюється у випадку отримання ним мінімально допустимих і більших балів за результатами іспиту та оцінювання критеріїв особистої і соціальної компетентності, а також бала, більшого за 0, за результатами оцінювання критерію професійної етики чи критерію доброчесності. Згідно з підпунктами 5.2 - 5.3 тієї ж глави, ці критерії оцінюються у 0 балів за наявності доказів невідповідності судді вимогам професійної етики чи доброчесності. На підставі пункту 36 Розділу III Положення рішення Комісії про непідтвердження здатності кандидата на посаду судді здійснювати правосуддя у відповідному суді є підставою для припинення подальшої участі кандидата на посаду судді у процедурах, передбачених Законом. У даному випадку такими процедурами є встановлені статтями 79 і 81 Закону процедури конкурсу на зайняття вакантної посади судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду. Частина дванадцята статті 79 Закону визначає конкурс на зайняття вакантної посади судді як визначення учасника конкурсу, який має вищу позицію за рейтингом.
Ураховуючи це, Комісія розглядає припинення нею участі в конкурсі кандидата на посаду судді з причин встановлення невідповідності критеріям професійної етики чи доброчесності як різновид індивідуальної відповідальності у процедурах зайняття вакантної посади судді. При цьому Комісія бере до уваги те, що згідно з пунктом 44 Положення у разі підтвердження здатності судді здійснювати правосуддя у суді рівня суду, у якому він працює, або суді вищого рівня у рамках процедури конкурсу на зайняття вакантної посади судді той вважається таким, що підтвердив відповідність займаній посаді судді, а отже, в протилежному випадку для кандидата на посаду, який є суддею, настають негативні наслідки. Для кандидата на посаду судді Касаційного адміністративного суду в складі Верховного Суду, який є суддею Вищого адміністративного суду України, що після створення Верховного Суду підлягає ліквідації на підставі пункту 7 Прикінцевих і перехідних положень Закону України «Про судоустрій і статус суддів», додатковий, але при тому більш суттєвий негативний наслідок припинення участі в конкурсі полягає у звільненні з посади без гарантій зайняття іншої посади судді, оскільки за змістом частини третьої статті 82 та статті 117 Закону переведення судді на посаду без конкурсу у випадку реорганізації можливе лише до суду того самого рівня.
Отже, при оцінці належності підстав визнання кандидата таким, що не підтвердив здатності здійснювати правосуддя за критеріями професійної етики і доброчесності, Комісія виходить також і з встановлених чинним законодавством, а також рекомендованих європейських стандартів притягнення судді до відповідальності, що діють і в разі скасування прийнятого ним судового рішення.
Частиною четвертою статті 126 Конституції України та абзацом другим частини першої статті 49 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.
У пункті 22 висновку щодо законопроекту про внесення змін і доповнень до законів про судоустрій Сербії ( CDL-АD)(2013)005) Венеціанська комісія зазначила, що навіть той випадок, коли суддя свавільно вирішив не дотримуватися встановлених стандартів [належної міжнародної судової практики], не має сам по собі стати підставою для індивідуальної відповідальності.
У пункті 70 Рекомендації СМ/Rec(2010)12 Комітету міністрів Ради Європи вказано, що судді не повинні нести індивідуальну відповідальність, якщо їхні рішення скасовано або змінено внаслідок оскарження. КРЄС у пункті 36 Висновку № 6 відзначає, що скасування рішення має сприйматись як нормальний результат процедури оскарження, а не як провина з боку судді.
Венеціанська комісія зауважила у пункті 47 Висновку про дисциплінарну відповідальність і оцінювання суддів Колишньої Югославської Республіки Македонії (СDL-АD)(2015)042), що судді повинні нести відповідальність тільки у випадку запеклого опору розвиненій практиці, що призводить до скасування рішень у справах тоді, коли та є сталою і чіткою. Розглядаючи висновок Громадської ради доброчесності, Комісія відзначає, що на момент винесення кандидатом у складі колегій суддів ухвал, якими вирішувалися самовідводи та відводи суддів ВАСУ в справах за адміністративними позовами до Комісії у зв’язку з проведенням конкурсу на посади суддів Верховного Суду, усталеної судової практики в такого роду справах не існувало. Крім того, хоча ухвали Вищого адміністративного суду України у справах щодо обмеження мирних зібрань і приймалися 23 та 30 вересня, 18 листопада 2014 року, тобто за півроку після прийняття Верховним Судом України постанови № 5-49кс13 від 03 березня 2014 року, в якій цей Суд саме внаслідок прийняття ЄСПЛ рішення у справі «Вєренцов проти України» констатував недієвість положень Указу 1988 року у зв’язку із набранням чинності Конституцією України, з їх змісту та у контексті пояснень кандидата не вбачається за можливе зробити однозначний висновок про запеклий у своїй систематичності опір кандидата відповідній усталеній практиці Верховного Суду України. Зокрема, в ухвалі ВАСУ від 25 листопада 2014 року, винесеній у справі № К/9991/51441/11, про яку не згадано у висновку ГРД і де суддею-доповідачем була кандидат, посилання на Указ Президії Верховної Ради Союзу РСР № 9306-ХІ дійсно відсутнє. В інших трьох ухвалах ВАСУ (від 23 вересня 2014 року у справі № К/9991/70849/11, від 30 вересня 2014 року у справі № К/9991/56401/11 та від 18 листопада 2014 року у справі № К/9991/55685/11), про які йдеться у висновку ГРД, Указ № 9306-ХІ згадується, втім встановлений у ньому дозвільний порядок і 10-денний строк судом не застосовуються. Ухвали вмотивовано тим, що сповіщення про реалізацію права на мирні зібрання надійшли за добу, а в останньому випадку - менше ніж за добу до проведення відповідних заходів, що не дозволяло вжити усіх необхідних заходів для охорони громадської безпеки, громадського порядку, боротьби зі злочинністю. Не вдаючись до оцінки названих рішень по суті, Комісія вважає ці обставини достатніми для висновку про те, що Указ № 9306-ХІ фактично не був застосований судом для регулювання спірних відносин в частині, що суперечила статті 39 Конституції України (дозвільний порядок замість повідомчого і 10-денний строк сповіщення замість завчасного).
Громадська рада доброчесності повідомила додатково, що у досьє кандидата на посаду судді наявні відомості про довіреність від 07 грудня 2009 року строком дії до 07 грудня 2012 року, яка видана кандидату ОСОБА_2 на право розпорядження земельною ділянкою площею 2 га, що розташована на території Оленівської сільської ради (мис Тарханкут) Чорноморського району Автономної Республіки Крим. ГРД вважає, що право розпорядження вказаною земельною ділянкою повинно було відображатися у відповідній декларації за 2012 рік, якщо довіреність не була скасована до того часу. У зв’язку з цими обставинами ГРД також було встановлено, що довіритель кандидата є колабораціоністом, пособником окупантів, який 06 березня 2014 року брав участь у голосуванні щодо призначення референдуму і в закритому засіданні Верховної Ради Автономної Республіки Крим, на якому було прийнято рішення про входження Криму до складу Росії. Окрім цього, колабораціоніст ОСОБА_2 та, як вважає ГРД, колабораціоністка ОСОБА_3, яку, за відомостями ГРД, нагороджено медаллю Міністерства оборони Російської Федерації «За возвращение Крыма», разом із Іваненко Я.Л. у відповідний час були помічниками народного депутата України ОСОБА_1, а ОСОБА_3 була заступником ОСОБА_1 на посаді голови Союзу юристів України.
Стосовно довіреності, виданої на її ім’я ОСОБА_2., кандидат пояснила, що вказана довіреність була видана на виконання певних боргових зобов’язань перед ОСОБА_1, який на момент її оформлення перебував за кордоном, а вона була єдиною близькою особою, якій той міг довіряти. Проте, під час строку дії зазначеної довіреності жодних правочинів від імені довірителя кандидат на її підставі не вчиняла, а власне довіреність втратила чинність 07 грудня 2012 року.
Комісія вважає, що оскільки строк дії довіреності на право розпорядження земельною ділянкою сплив 07 грудня 2012 року, тобто до завершення календарного року, кандидат не була зобов’язана зазначати це право розпорядження в декларації про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру за 2012 рік. Дії особи, що виступала як довіритель, вчинені більше ніж за рік після спливу строку дії довіреності, у березні 2014 року, а тим більше дії третіх осіб жодним чином не можуть впливати на оцінювання кандидата, оскільки будь-яких інших правовідносин чи інших стосунків між ними у період збройної агресії Російської Федерації не встановлено. З пояснень кандидата також вбачається, що фактично вона діяла не у власних інтересах, а на користь ОСОБА_1 у зв’язку з його відсутністю в Україні та через терміновий характер справи. Таким чином, Комісія відхиляє доводи Громадської ради доброчесності, пов’язані з наявністю у кандидата зазначеної довіреності у 2009-2012 роках, і не бере їх до уваги при подальшому дослідженні питання здатності Іваненко Я.Л. здійснювати правосуддя в Верховному Суді.
Громадська рада доброчесності також вважала, що спосіб життя кандидата не відповідає задекларованим доходам. Вище вже наводилися положення висновку, в яких із посиланням на відомості суддівського досьє зазначено, що кандидат у 2010 році отримала від ОСОБА_1 у подарунок будинок загальною площею 272,9 кв. м, має довіреність на право користування його банківським сейфом. У висновку ГРД також йдеться про те, що, за даними декларацій за 2012-2016 роки, кандидат отримує доходи лише у вигляді заробітної плати і невеликої матеріальної допомоги, водночас має в користуванні квартиру площею 140 кв. м у м. Києві, власником якої є її мати, а у власності - вже згаданий подарований їй будинок у смт Ворзель Київської області, що потребують значних витрат на утримання.
Зокрема, членами ГРД встановлено, що будинок перебуває під постійною охороною і потребує значних витрат на опалення і догляд за територією.
Кандидат пояснювала Громадській раді доброчесності, що витрати на утримання будинку становлять 2450 грн. на місяць. ГРД вважає, що така оцінка явно не охоплює деяких витрат, зокрема опалювання будинку, оплату праці охоронців та харчування собак.
Витрати на комунальні і експлуатаційні послуги за квартиру в м. Києві у районі проживання кандидата (включаючи опалення і освітлення) становлять понад 40 грн. за 1 кв. м на місяць. ГРД зазначає, що витрати на утримання лише двох об’єктів нерухомості, один з яких перебуває у власності, а другий у користуванні, співставні із розміром заробітної плати кандидата, і зауважує, що мають існувати й певні витрати на ІНФОРМАЦІЯ_5 та проїзд до будинку.
У поясненнях, наданих Громадській раді доброчесності щодо закордонних подорожей, кандидат зазначила, що всі вони фінансувалися ІНФОРМАЦІЯ_6. Проте, витрати на ці подорожі не знайшли відображення в декларації. За таких обставин ГРД вважає цілком імовірним, що реальні доходи кандидата є більшими від задекларованих і (або) вона перебуває у постійній матеріальній залежності від іншої особи, яка не зазначена у декларації, а розмір фінансової допомоги, яку вона отримує, і власні доходи кандидата не є прозорими. З приводу подорожей за кордон Іваненко Я.Л. пояснила Комісії, що дійсно один раз на рік відбуваються поїздки до ІНФОРМАЦІЯ_7, а їх загальна вартість на чотирьох осіб не перевищує трьох тисяч доларів США. Кандидат зауважила, що вони не ставлять її у залежність від особи, яка фінансує подорожі, оскільки її заробітна плата також дозволяє оплатити вартість такого відпочинку для себе та ІНФОРМАЦІЯ_8 один раз на рік. Інші подорожі за кордон, як кандидат пояснила Комісії у складі колегії, відбувалися під час офіційних відряджень.
Комісія погоджується з доводами кандидата про те, що розмір її доходів дозволяє їй здійснювати подібні витрати самостійно, проте зауважує, що їх попри це несла інша особа, ІНФОРМАЦІЯ_9 Водночас отримання матеріального блага у вигляді туристичних і транспортних послуг може розглядатися як додатковий дохід кандидата, тому Комісія вважала б за належне розглядати це питання в сукупності з іншими, поставленими Громадською радою доброчесності, щодо незалежності кандидата як судді і відповідності способу життя, зокрема витрат на утримання майна, задекларованим доходам та правильності декларування.
Комісія відзначає, що ІНФОРМАЦІЯ_10.
Стосовно об’єктів власності Іваненко Я.Л. зазначила, що все належне їй майно, зокрема будинок у смт Ворзель Київської області, який подаровано їй ІНФОРМАЦІЯ_11, набуто законним шляхом. Оскільки на постійній основі у цьому будинку кандидат ніколи не проживала, а лише перебувала там влітку протягом місяця, витрати на його утримання становлять 2500 грн. на місяць в опалювальний сезон, на підтвердження чого є відповідні рахунки про сплату комунальних послуг, які, однак, Комісії надано не було.
За словами кандидата, витрати на охорону становлять 300 грн. щомісяця. Охоронець проживає у приміщенні, що розташоване поруч із будинком, доглядає собак, які є його власністю, а також охороняє сусідню територію.
У поодиноких випадках відвідування нею зазначеного будинку, проїзд до місця його розташування здійснювався маршруткою, оскільки автомобілем вона не керує, однак протягом останніх двох років вона до будинку не навідувалася.
Комісія вважає суперечливими пояснення кандидата щодо витрат на охорону будинку, який є її власністю, оскільки в письмових поясненнях вона вказала, що охорона здійснюється безоплатно за можливість проживати у приміщенні поруч, під час засідання Комісії в складі колегії назвала витрати в сумі 300 грн, в ході ж засідання Комісії в пленарному складі знову підкреслила безоплатний характер послуг охоронця.
Крім того, у рішенні № 71/вс-17 стосовно кандидата Ісаєнко І.А. Комісія вже зазначала, що прийняття суддею в період здійснення повноважень коштовного подарунка від особи, яка не належить до членів сім’ї або близьких осіб судді, ставить під сумнів доброчесність та незалежність такого судді в розумінні розсудливої, законослухняної та поінформованої людини. Відсутність зв’язку такого подарунка з професійною діяльністю судді та наявність обставин, що сповна заперечували б можливість впливу на цю діяльність через вчинений на користь судді договір дарування, підлягає доведенню кандидатом, особливо за відсутності у дарувальника чітко означеного мотиву здійснення подарунка унеможливлює встановлення його дійсних намірів та мети безоплатної передачі у власність кандидата нерухомого майна, вартість якого є значною.
Комісія сприймає доводи кандидата про те, що мотивом здійснення коштовного подарунка ОСОБА_1 була ІНФОРМАЦІЯ_12 і безкорисливе піклування про її добробут, а незначне користування будинком в останні роки пояснюється віддаленістю від м. Києва ІНФОРМАЦІЯ_13 що унеможливлює додаткові витрати часу на пересування. З огляду на це, Комісія розглядатиме цю обставину не окремо, а в сукупності з іншими, що визначатимуть відповідність кандидата критеріям професійної етики і доброчесності, зокрема в контексті незалежності судді в матеріальному аспекті.
З приводу питання про квартиру по АДРЕСА_1 в м. Києві Іваненко Я.Л. зазначила, що вона належить на праві приватної власності її матері та була придбана ще до призначення кандидата суддею у 2001 році, шляхом внесення коштів у сумі 211 тис. грн. за інвестиційним договором. На думку кандидата, її мати мала достатньо коштів для придбання нерухомості, оскільки все життя працювала юристом, останні 10 років була приватним нотаріусом. Крім того, за її словами, купівлі передував продаж двох квартир у м. Києві та у м. Донецьку, які належали двом її рідним бабусям.
На підтвердження джерел походження коштів для придбання вказаної квартири кандидат пояснила, що може надати копію трудової книжки матері та копію рахунка-фактури про внесення 211 тис. гривень.
Комісія зауважує, що хоча названа рахунок-фактура, яку Комісії надано не було, і може підтверджувати факт укладення інвестиційного договору, внаслідок дії якого пізніше було набуто право власності на квартиру, він не може розглядатися як підтвердження законності джерел, з яких її було набуто, тобто джерел походження грошових коштів, за рахунок яких було придбано цю квартиру, оскільки не містить вказівки на такі. Аналогічно не може вважатися доказом законності джерел походження майна і трудова книжка матері кандидата, оскільки в ній не зазначаються відомості про доходи під час перебування на відповідних посадах. Таким чином, кандидатом не було надано жодних документів, що підтверджували б доходи матері у встановленому порядку.
Не підтверджується належними документами і продаж двох квартир у м. Києві та у м. Донецьку бабами кандидата, а також права, які могли виникнути на ці доходи у її матері для використання коштів при подальшій купівлі квартири.
Твердження кандидата, яка народилася в ____ році, наведені в її письмових поясненнях, відповідно до яких вона «.. .народилася та виховувалася в простій та незаможній сім’ї», також не узгоджуються з посиланнями на достатність доходів матері для придбання у 2001 році квартири на АДРЕСА_1 у м. Києві загальною площею 142 кв. м, оскільки з наданих пояснень і документів підстав для значного покращення матеріального становища не вбачається.
Крім того, під час засідання Комісії у пленарному складі кандидат підтвердила, що з 26 травня 2005 року вона користується цією квартирою матері безоплатно, але не зазначала про це право користування у відповідних деклараціях до 2015 року, аж до запровадження в Україні електронного декларування. Кандидат пояснила, що вона вказувала це майно як власність матері у розділі, що стосувався майна членів сім’ї, і вважала це достатнім.
Дійсно, відповідно до декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 рік Іваненко Я.Л. задекларувала безоплатне користування квартирою у м. Києві загальною площею 142 кв. м з 26 травня 2005 року, однак таке право відображено лише у деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру за 2014-2015 роки. У зв’язку з цим Комісія звертає увагу, що зазначення майна, яке належить членам сім’ї, у відповідних рядках декларації не означає виконання обов’язку задекларувати за відповідних обставин те саме майно як таке, щодо якого декларант має право користування, у призначеному для цього іншому рядку. Водночас позиція кандидата, висловлена під час засідання Комісії у пленарному складі, не підтверджується наявними в суддівському досьє документами. Хоча кандидат і стверджує, що не декларувала право користування квартирою, оскільки в іншому розділі декларації зазначено право власності матері на вказане майно, у відповідних деклараціях за 2012-2016 роки відомостей про матір як члена сім’ї та її майно не міститься.
У відповідь на поставлене питання кандидат повідомила Комісію у пленарному складі, що її мати отримує пенсію, яка перевищує 3000 грн, і за рахунок цього в повному обсязі покриває витрати на оплату комунальних послуг у належній їй квартирі.
Комісія зауважує, що пояснення кандидата, надані з цього питання в різний час, також є суперечливими. Так, при проведенні співбесіди у складі колегії 28 квітня 2017 року Іваненко Я.Л. повідомила, що використання комунальних послуг у квартирі, де вона проживає, здійснюється в режимі жорсткої економії, а тому вона спроможна їх оплачувати. Це не збігається із зазначеним в ході засідання Комісії у пленарному складі, де кандидат вказала, що за комунальні послуги самостійно сплачує її мати.
Кандидат повідомила Комісію у пленарному складі у відповідь на поставлене питання, що автомобіль Suzuki SX4 2011 року випуску також належить її матері. Іваненко Я.Л. пояснила, що у 2015 році мати підвозила її до місця роботи, а отже, на її думку, це слід вважати користуванням.
Стосовно вказаної у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 рік дати набуття права користування автомобілем - 31 березня 2011 року кандидат пояснила, що це, ймовірно, дата придбання автомобіля її матір’ю. Саме з цієї дати, як зазначила кандидат, вона могла користуватися транспортним засобом, але це право фактично не було нею реалізовано.
Комісія відзначає, що в декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, за 2015 рік дійсно вказано, що з 31 березня 2011 року кандидат має право користування автомобілем Suzuki SX4 2011 року випуску, який належить її матері, проте це право не було відображено у відповідних деклараціях про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру за 2012 - 2015 роки.
Як і в аналогічному випадку щодо квартири у м. Києві загальною площею 142 кв. м Комісія зауважує, що кандидатом не надано жодних документів на підтвердження законності джерел походження автомобіля Suzuki SX4 2011 року випуску, тобто коштів, за рахунок яких мати кандидата придбала його 31 березня 2011 року, достатності для цього її доходів.
Оцінивши в сукупності наведені обставини, що також підтверджуються інформацією, наданою НАБУ, Комісія в межах і з метою проведення конкурсу на зайняття посади судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду вважає, що кандидатом не доведено відповідності задекларованим доходам витрат і майна як власних, так і членів її сім’ї та близьких осіб, а отже висновок Громадської ради доброчесності є прийнятним.
Згідно з підпунктом (а) пункту 11 частини четвертої статті 85 Закону відповідність витрат і майна близьких осіб судді задекларованим доходам, зокрема копії відповідних декларацій, належить до інформації суддівського досьє щодо дотримання суддею правил професійної етики, а тому належить до оцінки при встановленні відповідності цьому критерію.
У пункті 12 частини четвертої статті 85 Закону відповідність витрат і майна судді і членів його сім’ї задекларованим доходам, у тому числі копії відповідних декларацій, віднесено до даних суддівського досьє про відповідність судді критерію доброчесності.
У статтях 1-3, 18-19 Кодексу суддівської етики встановлено вимоги щодо поведінки судді при здійсненні правосуддя та поза професійною діяльністю. Зокрема, суддя повинен бути прикладом неухильного дотримання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також додержання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.
Суддя має докладати всіх зусиль до того, щоб, на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини, його поведінка була бездоганною. Суддя повинен бути обізнаним про свої майнові інтереси та вживати розумних заходів для того, щоб бути обізнаним про майнові інтереси членів своєї сім’ї.
Відповідно до роз’яснень Кодексу суддівської етики, затверджених рішенням Ради суддів України № 1 від 04 лютого 2016 року, суддя добровільно приймає на себе обмеження, пов’язані з виконанням ним своїх професійних обов’язків, які унеможливлюють створення умов, що викликатимуть сумніви у доброчесності поведінки судді та його безсторонності, незалежності і об’єктивності.
За загальним правилом суддівської етики суддя повинен бути прикладом законослухняності, завжди поводитися так, аби зміцнювати віру громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду, докладати всіх зусиль, щоб, на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини, його поведінка була бездоганною.
Поняттю «законослухняна людина» відповідає таке визначення: це людина, яка здатна (спроможна) шанобливо ставитись до існуючих рішень, настанов, законів, дотримуватись їх, визнавати і шанувати суспільні авторитети, виконувати свої громадські, суспільні обов’язки.
Бездоганна поведінка суддів означає уникнення порушень норм етики та недопущення створення враження їх порушення як під час виконання професійних обов’язків, так і в особистому житті. Враження порушення норм етики створюється, коли розважливі особи, яким стали відомі всі відповідні обставини, розкриті в ході резонансного їх з’ясування, можуть дійти висновку, що чесність, добросовісність, неупередженість, урівноваженість та професійна придатність судді поставлені під сумнів.
Суддя зобов’язаний встановлювати для себе, додержуватися і змушувати додержуватися всіх інших осіб зі свого оточення бездоганних правил поведінки, підтримуючи і утверджуючи на власному прикладі доброчесність у судовій владі. Він має докладати всіх зусиль до того, щоб його поведінка була бездоганною.
Доброчесна поведінка судді має стосуватися всіх сфер його життя, зокрема і матеріальної (майнової) сфери. Йдеться про добросовісну поведінку судді в реалізації обов’язку бути обізнаним про свої майнові інтереси та здійснення активних дій щодо вжиття розумних (адекватних) заходів для того, щоб бути обізнаним про майнові інтереси членів своєї сім’ї та близьких осіб, виявляючи повагу до законів і лояльність до публічних фінансових інтересів держави.
Комісія враховує при прийнятті рішення це, а також відсутність у матері кандидата інших близьких родичів, які могли б надати достатні для придбання зазначеного вище майна кошти із законних джерел, встановлену недостатність сукупних законних доходів кандидата, члена її сім’ї та її близької особи для придбання цього майна. З цих підстав Комісія доходить висновку, що при здійснені близькою особою придбання майна, яким користується кандидат, відповідність витрат кандидата та його близьких осіб їхнім доходам не знайшли підтвердження законності джерел походження майна. При цьому Комісія також доходить висновку про неналежне декларування кандидатом майна, що перебуває у неї в користуванні. Наведені обставини не є сумісними з відповідністю критеріям професійної етики та доброчесності.
Зважаючи на це та зазначене у висновку ГРД, Комісія також вважає, що кандидатом не доведено відсутності фінансової залежності від особи, яка не є членом її сім’ї.
Відповідно до частини першої статті 88 Закону, якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що суддя (кандидат на посаду судді) не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, то Комісія може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
Дослідивши досьє кандидата, заслухавши доповідача, уповноваженого представника Громадської ради доброчесності та кандидата, Комісія дев’ятьома голосами проти чотирьох дійшла висновку, що Іваненко Я.Л. не підтвердила здатності здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду.
Ураховуючи викладене, керуючись статтями 88, 93, 101 Закону, Положенням, Комісія
вирішила:
визнати Іваненко Яну Леонідівну такою, що не підтвердила здатності здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду.
Головуючий В.Є. Устименко
Члени Комісії: А.В. Василенко
Т.Ф. Весельська
А.О. Заріцька
А.Г. Козлов
Т.В. Лукаш
П.С. Луцюк
М.А. Макарчук
М.І. Мішин
С.М. Прилипко
Ю.Г. Тітов
Т.С. Шилова
С.О. Щотка
