Вища кваліфікаційна комісія суддів України у пленарному складі:
головуючого – Козьякова С.Ю.,
членів Комісії: Бутенка В.І., Василенка А.В., Заріцької А.О., Козлова А.Г., Лукаша Т.В., Луцюка П.С., Макарчука М.А., Мішина М.І., Прилипка С.М., Тітова Ю.Г., Устименко В.Є., Шилової Т.С., Щотки С.О.,
розглянувши питання про підтвердження здатності кандидата на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Саприкіної Ірини Валентинівни здійснювати правосуддя у відповідному суді, стосовно якої оголошено перерву відповідно до абзацу другого частини першої статті 88 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»,
встановила:
Рішенням Комісії від 07 листопада 2016 року № 145/зп-16 оголошено конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду.
Саприкіна І.В. 30 листопада 2016 року звернулася до Комісії із заявою про проведення стосовно неї кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду за спеціальною процедурою призначення як суддя.
Комісією 05 грудня 2016 року прийнято рішення № 19/вс-16, зокрема, про допуск Саприкіної І.В. до участі у конкурсі на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
Рішенням Комісії від 11 січня 2017 року № 2/зп-17 призначено кваліфікаційне оцінювання 653 кандидатів, допущених до участі у конкурсі на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, зокрема Саприкіної І.В.
Комісією 07 лютого 2017 року прийнято рішення № 11/вс-17, зокрема, про допуск Саприкіної І.В. до проходження кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
У статті 10 Основних принципів незалежності судових органів, схвалених резолюціями Генеральної Асамблеї ООН від 29 листопада 1985 року № 40/32 та від 13 грудня 1985 року № 40/146, визначено, що особи, відібрані для судових посад, повинні мати високі моральні якості і здібності, а також відповідну кваліфікацію в галузі права.
Ці основоположні принципи формування суддівського корпусу імплементовані у національне законодавство, що визначає основними складовими авторитету судової влади та довіри до суду – доброчесність і компетентність судді.
Згідно з цими приписами під час кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді касаційного суду у складі Верховного Суду Комісія виходить з того, що кандидати на посаду судді найвищого суду у системі судоустрою мають відповідати найвищим стандартам за критеріями компетентності та професійної етики за відсутності будь-яких обґрунтованих сумнівів у їх доброчесності, що можуть негативно вплинути на суспільну довіру до новоствореного Верховного Суду.
Положеннями статті 83 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон) закріплено, що кваліфікаційне оцінювання проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності судді (кандидата на посаду судді) здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними критеріями. Такими критеріями є: компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо), професійна етика, доброчесність.
У пунктах 1, 2 глави 6 розділу II Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення (далі – Положення) передбачено, що встановлення відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям кваліфікаційного оцінювання здійснюється членами Комісії за їх внутрішнім переконанням відповідно до результатів кваліфікаційного оцінювання. Показники відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям кваліфікаційного оцінювання досліджуються окремо один від одного та у сукупності.
Відповідно до статті 85 Закону кваліфікаційне оцінювання включає такі етапи: 1) складення іспиту; 2) дослідження досьє та проведення співбесіди.
Саприкіна І.В. 16 лютого 2017 року склала анонімне письмове тестування, за результатами якого набрала 79,5 бала, і згідно з рішенням Комісії від 17 лютого 2017 року № 12/зп-17 допущена до виконання практичного завдання на етапі іспиту під час кваліфікаційного оцінювання у межах процедури конкурсу до відповідних касаційних судів у складі Верховного Суду.
За результатами виконаного 21 лютого 2017 року практичного завдання Саприкіна І.В. набрала 79 балів та згідно з рішенням Комісії від 29 березня 2017 року № 22/зп-17 є такою, що допущена до другого етапу кваліфікаційного оцінювання «Дослідження досьє та проведення співбесіди» у межах процедури конкурсу до Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду.
На першому етапі кваліфікаційного оцінювання за загальним результатом іспиту Саприкіна І.В. отримала 158,5 бала та була допущена до другого етапу кваліфікаційного оцінювання «Дослідження досьє та проведення співбесіди».
Згідно з абзацом третім пункту 20 розділу III Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням Комісії від 03 листопада 2016 року № 143/зп-16 (далі – Положення), під час співбесіди обов’язковому обговоренню із суддею (кандидатом) підлягають дані щодо його відповідності критеріям професійної етики та доброчесності.
Відповідно до положень статті 87 Закону з метою сприяння Вищій кваліфікаційній комісії суддів України у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання утворюється Громадська рада доброчесності, яка надає, за наявності відповідних підстав, висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності.
Громадською радою доброчесності (далі – ГРД) надано висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду Саприкіної І.В. критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений 07 травня 2017 року. У висновку ГРД вказується про таке.
Кандидат порушила правила заповнення майнових декларацій за 2015 та 2016 роки. На думку ГРД, кандидат мала вказувати все майно дочки у своїх деклараціях за 2015 та 2016 роки, оскільки у кандидата наявне доручення від 10 вересня 2014 року, надане дочкою, на розпорядження усім її майном. Термін дії доручення – до 10 вересня 2019 року. Дочка кандидата має у власності низку об’єктів нерухомого майна та автомобіль.
Окрім того, кандидат була головуючою у справі № 826/2143/13-а за апеляційною скаргою на ухвалу окружного адміністративного суду міста Києва від 23 лютого 2013 року, якою було забезпечено позов ПАТ «Укрреставрація». Київський апеляційний адміністративний суд підтримав рішення першої інстанції, що фактично призвело до заборони на мирні зібрання у будівлі «Гостинного двору» та прилеглій території, хоча предметом розгляду справи було визнання незаконною бездіяльності Київської міської державної адміністрації.
ГРД зауважує, що таке рішення апеляційної інстанції не лише обмежило право на мирні зібрання, а й підірвало авторитет суду в очах суспільства.
Також у висновку ГРД вказується, що кандидат причетна до ухвалення сумнівних рішень та порушення права на доступ до правосуддя. На думку ГРД, кандидат безпідставно відмовила у задоволенні заяви Бондаренка С.І. про проведення судового засідання у режимі відеоконференції під час апеляційного розгляду справи за позовом судді апеляційного суду Черкаської області Бондаренка С.І. до апеляційного суду Черкаської області, зборів суддів апеляційного суду Черкаської області, голови апеляційного суду Черкаської області Бабенка В.М. про визнання протиправним та скасування рішення зборів суддів про обрання Бабенка В.М. головою суду третій раз поспіль.
ГРД вважає, що така безпідставна відмова у задоволенні клопотання створювала враження упередженості судді, а, враховуючи суспільний резонанс цієї справи, це не сприяло зміцненню довіри суспільства до судової влади.
Однією з підстав негативного висновку ГРД стало повідомлення, яке надійшло на сайт ГРД від журналіста Іващенка М.С. У ньому вказувалось, що кандидатом порушено принципи відкритості судового процесу та права журналістів, зокрема вказано недостовірну інформацію у судовому рішенні.
Журналіст зазначив, що мав намір відвідати судове засідання, яке відбулося 30 вересня 2015 року у справі (вказаній у пункті 3 висновку ГРД) № 823/1339/15. Він заявив клопотання, пред’явив своє посвідчення журналіста розпоряднику судового засідання та секретарю Погорілій К.В., які поінформували про цей факт колегію суддів, зокрема, і кандидата. Однак після комунікації з колегією суддів журналіста не пустили до зали судового засідання, а запропонували зачекати, натомість туди зайшли представники відповідача. Через дві хвилини вони вийшли, а секретар повідомила, що «процесу не буде, бо апелянт не з’явився, а друга сторона написала заяву про розгляд справи без технічної фіксації і у письмовому провадженні», і тому справа буде розглядатися у порядку письмового провадження. Коли ухвала суду з’явилась у реєстрі судових рішень, то з’ясувалось, що справа була розглянута у відкритому судовому засіданні без фіксації судового процесу. Тобто журналісту було надано недостовірну інформацію та позбавлено можливості бути на відкритому судовому засіданні.
На підтвердження викладеної інформації журналістом Іващенком М.С. додано до звернення доручення про проведення слідчих дій від 10 травня 2016 року та повістку про виклик до слідчого СВ управління поліції в Печерському районі ГУ Національної поліції в місті Києві, з яких вбачається, що у провадженні слідчого відділу Печерського управління поліції в місті Києві перебувають матеріали кримінального провадження, внесеного до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № НОМЕР_1 від 30 жовтня 2015 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого частиною першою статті 171 Кримінального кодексу України. У дорученні вказується, що 30 вересня 2015 року працівники Київського апеляційного адміністративного суду України по вул. Московській, 8 міста Києва не допустили до судового засідання журналіста Національної медіопрофспілки України Іващенка М.С., чим перешкодили його журналістській діяльності.
ГРД звертає увагу, що представники сторін спочатку зайшли до зали судових засідань, де була кандидат, а потім вийшли, і розгляд справи відбувся уже без них та фактично у закритому режимі. Це, на думку ГРД, свідчить, що між стороною та суддею відбувся позапроцесуальний контакт, який ймовірно мав на меті визначити спосіб позбавлення можливості журналіста бути присутнім на засіданні.
Ураховуючи вказане, ГРД вважає, що така поведінка кандидата ставить під сумнів неупередженість суддів, підриває довіру до суду з боку зовнішніх спостерігачів і зокрема, завдає шкоди авторитету правосуддя.
Висновок ГРД також доповнено додатковою інформацією стосовно кандидата зокрема, доходи дочки кандидата за 2012-2016 роки є доволі незначними (приблизно по 30 000 грн. у рік). І лише у 2015 році вона отримала значний дохід від продажу нерухомого майна. Так, 03 червня 2016 року дочка кандидата отримала довіреність терміном на 5 років на розпорядження будинком площею 340,5 кв. м в с. Страхолісся Іванківського району Київської області та двома земельними ділянками під цим будинком загальною площею 0,35 га. Вартість цієї нерухомості значно перевищує доходи, а також доходи членів її сім’ї навіть з урахуванням коштів, отриманих від реалізації майна.
На думку ГРД, наявність такої довіреності може свідчити про фактичне право власності на ці об’єкти, що породжує сумніви у достатності коштів для його придбання.
На спростування доводів ГРД Саприкіна І.В. надала письмові пояснення з долученням підтверджуючих документів, які підтримала 15 травня 2017 року під час проведення співбесіди у колегіальному складі за участю представника Громадської ради доброчесності.
Із наданих кандидатом пояснень вбачається таке.
Стосовно отримання довіреності від дочки та недекларування її майна кандидат відзначила, що видача довіреності у вересні 2014 року була обумовлена тим, що в той час інтенсивно обговорювалась можливість широкомасштабного вторгнення російських військ на територію України. ІНФОРМАЦІЯ_1. І тому, на всякий випадок, дочка видала кандидату довіреність на розпорядження її майном. Довіреність кандидат ніколи не використовувала і її можна анулювати у будь-який момент.
Кандидат зауважила, що її дочка, ________ року народження, не проживає з нею більше 20 років, дочка заміжня, має свою сім'ю, вони з нею пов'язані лише родинними стосунками, не мають спільного побуту та бюджету. Крім того, у довіреності відсутнє надання їй права володіння та користування майном, а відповідно до роз’яснень НАЗК у декларації необхідно зазначати об'єкти декларування, «бенефіціарним власником» яких є суб'єкт декларування або член його сім’ї. Оскільки ні кандидат, ні її чоловік не є «бенефіціарними власниками» майна своєї дочки, то у кандидата були відсутні правові підстави вказувати майно дочки у своїх деклараціях.
Стосовно додаткової інформації, викладеної у висновку ГРД, про наявності у її дочки доручення від 03 червня 2016 року на розпорядження майном, то кандидат пояснила, що її дочка, крім здійснення лікарської практики, займається підприємницької діяльністю. Вона зареєстрована як суб’єкт підприємницької діяльності (СПД), діяльність якого, між іншим, передбачає надання «рієлторських» послуг. Саме на виконання такої діяльності дочка отримала довіреність на розпорядження майном – будинком в с. Страхолісся Іванківського району Київської області. Цей будинок здається в оренду під час сезонної риболовлі та полювання. Для того, щоб мати можливість привозити потенційних орендарів на огляд будинку, укладати з ними договори оренди, власником цього будинку була надана їй відповідна довіреність. Крім того, такий документ їй потрібен на випадок того, якщо будь-хто (сусіди, міліція) будуть цікавитися правомірністю її перебування з іншими особами без власника в цьому будинку та на прилеглій території.
Кандидат зауважила, що жодним чином її дочка не має права на володіння та користування цим майном, у будь-який час ця довіреність може бути скасована або дочка може відмовитись від її використання. Наявність довіреності на розпорядження майном не може підтверджувати права власності на це майно, такий висновок ГРД суперечить вимогам Цивільного Кодексу України.
За роз'ясненнями № 23 Національного агентства з питань запобігання корупції (далі – НАЗК) від 11 серпня 2016 року (зі змінами від 03 листопада 2016 року № 106) вимога декларувати такі об'єкти поширюється лише на декларації службових осіб, які займають відповідальне та особливо відповідальне становище, а також суб'єктів декларування, які займають посади, пов'язані з високим рівнем корупційних ризиків, відповідно до статті 50 Закону України «Про запобігання корупції». А оскільки її дочка не є суб'єктом декларування, тому неможливо її звинувачувати в намаганні приховати своє майно, начебто зареєструвавши його на іншу особу.
Кандидат наголошує, що вона особисто не має жодного відношення до майна своєї дочки та довіреностей, виданих на її ім'я, а тому не повинна відповідати за це.
Стосовно пункту 2 висновку ГРД «підтримка рішень, які містять ознаки свавілля щодо заборони мирних зібрань» кандидат пояснила, що під її головуванням, окружним адміністративним судом м. Києва було постановлено ухвалу за апеляційною скаргою ВО «Свобода», Київської міської організації ВГО «Громадянська позиція» та ОСОБА_1 про забезпечення позову шляхом заборони апелянтам та іншім особам проводити мирні заходи та, зокрема, встановлювати малі архітектурні форми у вигляді наметів, кіосків, навісів, зокрема тимчасові та пересувні будівлі Гостинного двору, справа № 826/2142/13-а.
Кандидат вказує, що це була проміжна ухвала, яка суттєвого правового навантаження не мала, оскільки по суті позов не вирішувала і була чинною лише до закінчення розгляду справи. Дана ухвала була оскаржена в апеляційному порядку і розглянута 25 вересня 2015 року, внаслідок чого її було частково скасовано, в решті залишено без змін.
До висновку щодо необхідності прийняття такого рішення колегія суддів прийшла з таких міркувань.
Акції протесту мали проходити на території, «Гостинного двору», де безпосередньо проводилися будівельні роботи, що пов'язано з певним ризиком для життя і здоров'я людини. Працююча техніка, роботи будівельників могли призвести до нещасного випадку на будівництві будь-якої особи. Міліція в силу своїх повноважень має забезпечувати громадський порядок, забезпечення дотримання протестуючими особами правил техніки безпеки до їх повноважень не належить.
Крім того, на час прийняття спірного рішення і до цього часу в законодавстві Україні не існує спеціального закону, який регулював би суспільні відносини у сфері мирних зібрань. На зазначену проблему, зокрема, звернув увагу Урядовий уповноважений у справах Європейського Суду з прав людини у Поданні, адресованому Кабінету Міністрів України від 28 березня 2014 року № 12.01-9/3244, щодо вжиття заходів загального характеру, де у пункті 6 з посиланням на рішення ЄСПЛ у справі «Шмушкович проти України» вказується, що порушення статті 11 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) обумовлені відсутністю належного законодавчого регулювання порядку проведення мирних зборів. Єдиним шляхом вирішення даного питання є ухвалення закону, який би регулював ці правовідносини.
Пленум Вищого адміністративного суду України своєю постановою від 15 травня 2014 року № 5 звернувся до Голови Верховної Ради України щодо прискорення законодавчого врегулювання питання організації і проведення мирних зібрань, де зазначив, що в Україні відсутнє чітке правове регулювання питання реалізації права громадян на мирні зібрання, що призводить до численних колізій і суперечностей.
Також постановою Пленуму Вищого адміністративного суду України від 22 травня 2015 року № 5 вирішено звернутися до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України стосовно необхідності правового врегулювання відносин щодо реалізації права на мирні зібрання.
Стаття 39 Конституції України, норми якої в силу її статті 8 є нормами прямої дії, визначає лише загальні правила щодо можливості обмеження реалізації цього права та передбачає, що таке обмеження може бути встановлено судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей.
Дані положення продубльовано в статті 182 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ), яка також не містить чітких критеріїв для обмеження реалізації права на мирні зібрання, проте на відміну від Конституції України дає можливість суду самостійно, за внутрішнім переконанням, як це передбачено статтею 86 КАСУ, визначити підстави для встановлення таких обмежень. Тобто чинне нині законодавство передбачає виключно суб'єктивний підхід для визначення та оцінки встановлених обставин для вирішення справи.
Також, кандидат зауважила, що представником позивача у справі була Соловйова Марина, нині член ГРД, і після отримання вказаного рішення суду ніяких скарг на її дії як головуючого судді не направляла. Вказане судове рішення, жодним належним органом не визнано незаконним.
Стосовно 3 пункту висновку ГРД «Винесення сумнівних рішень та порушення права на доступ до правосуддя» кандидат пояснила, що у її провадженні перебувала апеляційна скарга Бондаренка С.І. на постанову Черкаського окружного адміністративного суду за його позовом до апеляційного суду Черкаської області, зборів суддів апеляційного суду Черкаської області, голови апеляційного суду Черкаської області Бабенка В.М. про визнання протиправним та скасування рішення зборів суддів, справа № 823/1339/15. До початку судового засідання Бондаренко С.І. подав клопотання про проведення відеоконференції під час апеляційного розгляду. Задоволення чи відмова в клопотанні, заявленому стороною у справі, є правом, а не обов'язком суду. Врахувавши ті обставини, що апелянт не навів аргументів щодо відсутності у нього коштів на проїзд та неможливості прибуття в судове засідання при наявності судової повістки і гарантованого законом права бути присутнім в судовому засіданні, 24 вересня 2015 року Бондаренко С.І. було відмовлено в задоволенні його клопотання.
Кандидат зауважила, що під час прийняття такого рішення не бралося до уваги посилання на велику завантаженість Бондаренка С.І., оскільки даному факту не було жодного підтвердження. Розгляд справ в апеляційній інстанції, де працює позивач суддею, провадиться один раз на тиждень, що може надати можливість бути присутнім в судовому засіданні при розгляді своєї апеляційної скарги. Окрім цього, Бондаренко С.І. просив провести засідання в режимі відеоконференції не у тому суді, де сам працював, а у іншому суді міста Черкаси, але він не надав відомостей щодо того, чи наявна в іншому суді технічна можливість провести таку відеоконференцію.
Кандидат відзначила, що відмова суду в проведенні засідання в режимі відеоконференції жодним чином не може розцінюватися як недопуск до правосуддя, оскільки допуск до правосуддя — це прийняття та розгляд апеляційної скарги.
Ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 30 вересня 2015 року апеляційну скаргу Бондаренка С.І. було залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції без змін. А ухвалою Вищого адміністративного суду України від 09 червня 2016 року касаційну скаргу Бондаренка С.І. залишено без задоволення, ухвалу Київського апеляційного адміністративного від 30 вересня 2015 року без змін.
Тобто ніяких порушень процесуальних норм при розгляді апеляційної скарги Бондаренка С.І. касаційна інстанція не встановила.
Кандидат відзначає, що Бондаренко С.І. її дії щодо відмови йому в клопотанні про проведення засідання в режимі відеоконференції ніяким чином не оскаржував, скарг на обмеження його прав не подавав.
Стосовно обставин, викладених у пункті 4 висновку ГРД «Порушення принципу гласності процесу та прав журналістів. Недостовірна інформація у судовому рішенні» (обставини скарги стосуються розгляду тієї ж справи, що висвітлені у пункті 3 висновку ГРД) кандидат пояснила, що 30 вересня 2015 року у судове засідання Київського апеляційного адміністративного суду прибули представники відповідача, які, переконавшись у відсутності позивача-апелянта, подали клопотання про розгляд справи за їх відсутності і покинули залу судових засідань.
Апеляційний розгляд справи може відбуватися за відсутності сторін, якщо суд не визнає явку сторони обов'язковою. Явка сторін в судове засідання апеляційної інстанції є необов'язковою. В даному випадку судова колегія дійшла до висновку про можливість розгляду справи за відсутності сторін. Відповідно до вимог статті 41 КАСУ розгляд справи відбувся без фіксації судового процесу (один із видів письмового провадження), однак ніяким чином це не було закрите судове засідання.
Кандидат наголошує, що журналіст жодного клопотання про намір бути присутнім в судовому засіданні не подавав, ніяких додаткових заяв від нього до суду не надходило як поштою, так і на електронну пошту суду, в судове засідання він запізнився. Коли журналіст прибув до суду, представники відповідача вже покинули залу судових засідань. Журналіст з питань можливості потрапити до зали суду спілкувався з секретарем судового засідання та судовим розпорядником, з нею та членами судової колегії він не спілкувався, крім того, колегії суддів взагалі нічого не було відомо про його присутність. Усі його твердження кандидат вважає припущеннями.
На думку кандидата, оскільки судовий розгляд відбувався без участі сторін, не було етапів судового процесу (пояснення сторін, запитань, дослідження доказів, дебатів), які би міг висвітлити журналіст, тому ніяких порушень його прав не відбулося.
Заслухавши пояснення кандидата, Комісія у складі колегії прийняла рішення щодо винесення питання про підтвердження здатності кандидата на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду Саприкіної І.В. здійснювати правосуддя у відповідному суді на розгляд Комісії у пленарному складі.
Перед засіданням Комісії у пленарному складі ГРД 03 липня 2017 року надала рішення від 26 червня 2017 року про надання інформації у доповнення до висновку про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду Саприкіної І.В. критеріям доброчесності та професійної етики, копію якого також надано кандидату. Після ознайомлення із вказаним рішенням кандидат та інші учасники пленарного розгляду не заперечували проти продовження розгляду питання про підтвердження здатності кандидата на посаду судді Верховного Суду Саприкіної І.В. здійснювати правосуддя у відповідному суді.
У рішенні ГРД вказано, що після аналізу пояснень, наданих кандидатом під час проведення співбесіди у колегіальному складі Комісії, ГРД вважає за необхідне підтвердити висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду Саприкіної І.В. критеріям доброчесності та професійної етики. На думку ГРД, під час співбесіди кандидат не спростувала фактів, які стали підставою для висновку. Також ГРД звертає увагу Комісії на обставини, які спонукали журналіста Іващенка М.С. подати скаргу на дії кандидата. До рішення ГРД додано лист журналіста Іващенка М.С. від 02 червня 2017 року, у якому він підтверджує, що викладені раніше ним обставини щодо недопуску його у засідання, є правдивими, що, зокрема, підтверджується його зверненням до правоохоронних органів.
Під час пленарного розгляду 03 липня 2017 року кандидат Саприкіна І.В. підтримала пояснення, надані нею раніше, щодо інформації, викладеної у рішенні ГРД, зауважила, що колегії суддів не було відомо про перебування журналіста Іващенка М.С. у приміщенні апеляційного суду 30 вересня 2015 року та його бажання бути присутнім у судовому засіданні під час апеляційного розгляду справи № 823/1339/15. Жодних звернень з цього приводу у справі не містилося. Кандидат відзначила, що особисто спілкувалась з секретарем суду та судовим розпорядником і ті наголошували, що журналіст прибув до зали судових засідань вже після того, як сторони покинули залу. На думку кандидата, журналіст міг невірно зрозуміти секретаря судового засідання чи судового розпорядника. Щодо обставин, викладених у скаргах журналістом Іващенком М.С., то кандидат пояснила, що від неї жодна із державних установ пояснень не вимагала, опитувань з цього приводу не проводилось. Їй достеменно не відомо про подальший розгляд кримінального провадження, зареєстрованого за зверненням журналіста Іващенка М.С., посилань на її прізвище у ньому не було.
Кандидат зауважила, що навіть сам апелянт Бондаренко С.І., на висвітлення інтересів та правової позиції якого прибув журналіст, до судового засідання не з’явився і скарг на дії колегії суддів не подавав.
Заслухавши доповідь члена Комісії Мішина М.І., уповноваженого представника Громадської ради доброчесності, пояснення кандидата, ознайомившись з матеріалами досьє та за результатами проведеної співбесіди, Комісія у пленарному складі встановила таке.
Стандарти етичної поведінки суддів, що адресовані суддям та судовим органам для використання як базових принципів регламентації поведінки суддів визначені, зокрема, у Бангалорських принципах поведінки суддів від 19 травня 2006 року, схвалених Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН від 27 липня 2006 року № 2006/23 (далі – Бангалорські принципи поведінки суддів).
Цими стандартами у сфері судочинства утверджено, що довіра суспільства до судової системи, а також до авторитету судової системи в питаннях моралі, чесності та непідкупності судових органів посідає першочергове місце в сучасному демократичному суспільстві. Незалежність судових органів є передумовою забезпечення правопорядку та основною гарантією справедливого вирішення справи в суді. Отже, суддя має відстоювати та втілювати в життя принцип незалежності судових органів у його індивідуальному та колективному аспектах.
Міжнародні принципи впроваджені у національне законодавство та викладені, зокрема, у Кодексі суддівської етики, затвердженому у новій редакції рішенням XI (чергового) з’їзду суддів України від 22 лютого 2013 року (далі – Кодекс суддівської етики). У статті 1 цього кодексу зазначено, що суддя повинен бути прикладом неухильного додержання вимог закону і принципу верховенства права, присяги судді, а також дотримання високих стандартів поведінки з метою зміцнення довіри громадян у чесність, незалежність, неупередженість та справедливість суду.
Вирішуючи питання відповідності кандидата на посаду судді Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду Саприкіної І.В. критеріям доброчесності та професійної етики у частині висновку ГРД про недостовірність відомостей, зазначених кандидатом у майновій декларації, Комісія виходить з такого.
Пунктом 12 Роз'яснення щодо застосування окремих положень Закону України «Про запобігання корупції» стосовно заходів фінансового контролю, затвердженого рішенням Національного агентства з питань запобігання корупції № 3 від 11 серпня 2016 року, передбачено обов'язок зазначати в декларації об'єкти, які належать суб'єкту декларування або члену його сім’ї на праві користування. Такими правами користування можуть бути: оренда, сервітути, право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право забудови земельної ділянки (суперфіцій), утримання, застава, користування на підставі довіреності, зокрема генеральної довіреності, інші права, передбачені законом. Визначення зазначених категорій наводиться у Цивільному кодексі України.
У Бангалорських принципах поведінки суддів зазначено, зокрема, що постійна увага з боку суспільства покладає на суддю обов'язок прийняти низку обмежень і, незважаючи на те, що пересічному громадянину ці обов'язки могли б здатися обтяжливими, суддя приймає їх добровільно та охоче. Поведінка судді має відповідати високому статусу його посади.
Суддя має бути обізнаний про свої особисті та матеріальні інтереси конфіденційного характеру та вживати розумні заходи з метою отримання інформації про матеріальні інтереси членів своєї родини (пункт 4.7 Бангалорських принципів поведінки суддів). При цьому до членів родини судді цим міжнародним актом віднесено дружину (чоловіка), сина, дочку, пасинка та будь-якого іншого близького родича чи особу, що проживає в домі у судді чи працює у нього за наймом.
Кодексом суддівської етики покладено на суддів обов’язок докладати всіх зусиль до того, щоб на думку розсудливої, законослухняної та поінформованої людини їх поведінка була бездоганною.
Рішенням Ради суддів України від 04 лютого 2016 року № 1 затверджено Коментар до Кодексу суддівської етики, у якому зазначено, що доброчесна поведінка судді має торкатися всіх сфер його життя, зокрема і матеріальної (майнової) сфери. Йдеться про добросовісну поведінку судді в реалізації обов'язку бути обізнаним про свої майнові інтереси та здійснення активних дій щодо вжиття розумних (адекватних) заходів для того, щоб бути обізнаним про майнові інтереси членів своєї сім'ї, виявляючи повагу до законів і лояльність до публічних фінансових інтересів держави (коментар до статті 18).
Досліджуючи майновий стан родини кандидата, Комісія не здійснює оцінювання доброчесності його близьких осіб, а має на меті з’ясувати поінформованість кандидата про матеріальні інтереси членів родини та оцінити його прагнення сприяти встановленню обставин, важливих для підтримання впевненості громадськості у чесності й непідкупності судових органів.
Комісією проаналізовано надані кандидатом документи та пояснення, з яких вбачається, що 10 вересня 2014 року дочка кандидата Саприкіної І.В. видала їй довіреність строком на п’ять років «на розпорядження всім майном». Кандидат не користується та не користувалась майном дочки, оскільки має у власності квартиру, автомобіль і заміський будинок. Кандидат спільно не проживає з донькою, не веде спільного господарства, тобто донька кандидата не є членом її сім’ї. Видання такої довіреності було обумовлено ймовірним ІНФОРМАЦІЯ_2. Також слід відзначити, що донька кандидата з 17 червня 2009 року займається підприємницькою діяльністю, зокрема і діяльністю агенств нерухомості.
Ураховуючи мету цього кваліфікаційного оцінювання та вимоги щодо відповідності кандидатів найвищим стандартам суддівської етики та доброчесності, Комісія оцінює пояснення Саприкіної І.В. як такі, що є достатніми для спростування відповідних тверджень, наведених у висновку Громадської ради доброчесності. Окрім того, на підтвердження своїх доводів кандидатом надано документи на підтвердження підприємницької діяльності доньки, зокрема копію свідоцтва про державну реєстрацію фізичної особи-підприємця від 17 червня 2009 року, копію витягу з Єдиного державного реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, копію свідоцтва про сплату єдиного податку, звіти суб’єкта малого підприємництва – фізичної особи-платника єдиного податку.
З огляду на викладене Комісія вважає доводи Саприкіної І.В. переконливими і тому вона обґрунтовано мала підстави не вказувати у своїх майнових деклараціях майна дочки.
Стосовно інших тверджень доводів ГРД, викладених у пункті 2 висновку – «Підтримка рішень, які містять ознаки свавілля щодо заборони мирних зібрань», пункті 3 - «Винесення сумнівних рішень та порушення права на доступ до правосуддя», пункті 4 висновку - «Порушення принципу гласності процесу та прав журналістів. Недостовірна інформація у судовому рішенні», слід відзначити, що під час оцінки вказаних ГРД обставин Комісія враховує те, що відповідно до статті 49 Закону суддю не може бути притягнуто до відповідальності за ухвалене ним судове рішення, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку.
Відповідно до Рекомендації № (94) 12 «Незалежність, дієвість та роль суддів», ухваленої Комітетом Міністрів Ради Європи 13 жовтня 1994 року, рішення суддів не повинні переглядатись інакше, ніж через визначену законом процедуру апеляцій, судді не зобов’язані давати звіт щодо справ, які перебувають в їх провадженні, жодній особі, яка не належить до системи судової влади.
У § 35 Висновку КРЄС № 17 зазначається, що для того, щоб оцінити якість рішення, винесеного суддею, особи, які проводять оцінювання, мають зосереджуватися на методиці, яку суддя в цілому застосовує в своїй роботі, а не на оцінюванні правового обґрунтування окремих рішень. Останнє має визначатися виключно в процесі оскарження.
Згідно з § 23 Висновку КРЄС № 18 відповідно до основоположного принципу судової незалежності система оскарження - це, в принципі, єдиний шлях, яким може бути скасовано чи змінено судове рішення після того, як його було винесено, і єдиний спосіб, у який судді відповідатимуть за свої рішення, за винятком того, коли вони діють недобросовісно.
З огляду на викладене власне факт ухвалення суддею певного рішення не може бути ознакою невідповідності критеріям доброчесності та професійної етики.
Оскільки доказів на підтвердження недобросовісної поведінки кандидата під час ухвалення рішень, наведених у висновку Громадської ради доброчесності, притягнення її до кримінальної, дисциплінарної, іншої відповідальності щодо розгляду цих справ не надано, Комісія не наділена повноваженнями надавати оцінку відповідним діям судді.
Зважаючи на викладене, Комісія вважає висновок ГРД про невідповідність Саприкіної І.В. критеріям професійної етики та доброчесності в цій частині як такий, що ґрунтується на правовій оцінці законності рішень суду, які набрали законної сили, Громадською радою доброчесності із перевищенням своїх повноважень.
Стосовно повідомлення у висновку Громадської ради доброчесності про ймовірні дії кандидата, які можуть містити ознаки кримінального правопорушення (за зверненням журналіста Іващенка М.С.), то таке повідомлення не може бути взято до уваги, оскільки мають характер припущень, а встановлення наявності чи відсутності ознак кримінального правопорушення у діях особи не належить до повноважень Комісії та регулюється Кримінальним процесуальним кодексом України.
Ураховуючи наведене, Комісія не може взяти до уваги вказані посилання ГРД як підставу для висновку про невідповідність критеріям професійної етики та доброчесності у зв’язку з тим, що додані до висновку та рішення повідомлення не містить інформації про протиправну поведінку кандидата.
Оцінюючи викладене, Комісія керується тим, що відповідно до вимог статті 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачяться на її користь.
Комісія за результатами розгляду на пленарному засіданні висновку та рішення Громадської ради доброчесності про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду Саприкіної І.В. критеріям доброчесності та професійної етики встановила, що не може взяти їх до уваги, оскільки вони не знайшли свого підтвердження. Із висновку та рішення ГРД не вбачається, що кандидат не відповідає критеріям професійної етики і доброчесності.
Відповідно до частини першої статті 88 Закону, якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що кандидат на посаду судді не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, то Комісія може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого кандидата на посаду судді здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
Комісія у пленарному складі, дослідивши досьє кандидата, заслухавши доповідача, надавши оцінку фактам, викладеним Громадською радою доброчесності, та аргументам, наведеним Саприкіною І.В., більшістю голосів дійшла висновку, що доводи Громадської ради доброчесності про невідповідність кандидата критеріям доброчесності та професійної етики не знайшли свого підтвердження під час процедури кваліфікаційного оцінювання у межах конкурсу на зайняття вакантної посади судді Верховного Суду.
Із чотирнадцяти членів Комісії за підтримку такого рішення проголосувало дванадцять.
Ураховуючи викладене, керуючись статтями 88, 93, 101 Закону, Положенням, Комісія
вирішила:
визнати Саприкіну Ірину Валентинівну такою, що за критеріями професійної етики та доброчесності підтвердила здатність здійснювати правосуддя у Касаційному адміністративному суді у складі Верховного Суду, а Комісії у складі колегії завершити проведення стосовно неї кваліфікаційного оцінювання.
Головуючий С.Ю. Козьяков
Члени Комісії: В.І. Бутенко
А.В. Василенко
А.О. Заріцька
А.Г. Козлов
Т.В. Лукаш
П.С. Луцюк
М.А. Макарчук
М.І. Мішин
С.М. Прилипко
Ю.Г. Тітов
В.Є. Устименко
Т.С. Шилова
С.О. Щотка
