Вища кваліфікаційна комісія суддів України у пленарному складі:
головуючого – Козьякова С.Ю.,
членів Комісії: Бутенка В.І., Василенка А.В., Весельської Т.Ф., Заріцької А.О., Козлова А.Г., Лукаша Т.В., Луцюка П.С., Макарчука М.А., Мішина М.І., Прилипка С.М., Тітова Ю.Г., Устименко В.Є., Щотки С.О.,
розглянувши питання підтвердження здатності кандидата на посаду судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Широян Тетяни Анатоліївни здійснювати правосуддя у цьому суді,
встановила:
Рішенням Комісії від 7 листопада 2016 року № 145/зп-16 оголошено конкурс на зайняття 120 вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду.
2 грудня 2016 року Широян ТА. звернулася до Комісії із заявою про проведення стосовно неї кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду за спеціальною процедурою призначення.
13 грудня 2016 року Широян ТА. допущена до участі у такому конкурсі.
Рішенням Комісії від 11 січня 2017 року № 2/зп-17 призначено кваліфікаційне оцінювання кандидатів, допущених до участі у конкурсі на зайняття вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, у тому числі й Широян Т.А.
Іншим рішенням Комісії від 8 лютого 2017 року № 17-вс/17 Широян ТА. допущена до проходження кваліфікаційного оцінювання для участі у конкурсі на посаду судді Касаційного кримінального суду.
Положеннями статті 83 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (далі – Закон) закріплено, що кваліфікаційне оцінювання проводиться Вищою кваліфікаційною комісією суддів України з метою визначення здатності кандидата на посаду судді здійснювати правосуддя у відповідному суді за визначеними критеріями. Такими критеріями є: компетентність (професійна, особиста, соціальна тощо), професійна етика, доброчесність.
Широян ТА. 16 лютого 2017 року склала анонімне письмове тестування, за результатами якого набрала 60 балів, і згідно з рішенням Комісії від 17 лютого 2017 року № 12/зп-17, допущена до виконання практичного завдання на етапі іспиту під час кваліфікаційного оцінювання у межах процедури конкурсу до відповідних касаційних судів у складі Верховного Суду.
За результатами виконаного 21 лютого 2017 року практичного завдання Широян Т.А. набрала 74 бали та згідно з рішенням Комісії від 29 березня 2017 року № 22/зп-17 є такою, що допущена до другого етапу кваліфікаційного оцінювання “дослідження досьє та проведення співбесіди” у межах процедури конкурсу до Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду.
Згідно з абзацом 3 пункту 20 розділу III Положення про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, затвердженого рішенням Комісії від 3 листопада 2016 року № 143/зп-16 (далі – Положення), під час співбесіди обов’язковому обговоренню із суддею (кандидатом) підлягають дані щодо його відповідності критеріям професійної етики та доброчесності.
Відповідно до положень статті 87 Закону, з метою сприяння Комісії у встановленні відповідності судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності для цілей кваліфікаційного оцінювання, утворюється Громадська рада доброчесності, яка, за наявності відповідних підстав, надає висновок про невідповідність судді (кандидата на посаду судді) критеріям професійної етики та доброчесності.
Громадською радою доброчесності надано Комісії висновок про невідповідність кандидата на посаду судді Верховного Суду Широян Т.А. критеріям доброчесності та професійної етики, затверджений 15 травня 2017 року.
Цей висновок мотивований тим, що кандидат, як одна із суддів колегії суддів Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, 3 квітня 2013 року переглядала в касаційному порядку вирок Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2012 року та ухвалу Апеляційного суду міста Києва від 16 травня 2012 року, якими ОСОБА_1 засуджено з мотивів політичного переслідування, і фактично погодилася (з огляду на те, що її окрема думка відсутня) з цими судовими рішеннями, оскільки вони були змінені лише в частині розміру матеріальної шкоди, що підлягала відшкодуванню за цивільним позовом. При цьому, при прийнятті рішення не враховані зауваження Парламентської Асамблеї Ради Європи та Європейського парламенту щодо численних недоліків судових процесів проти колишніх членів уряду, резолюція Ради Європи від 14 травня 2012 року, у пункті 8 якої ОСОБА_1 визнано таким, що засуджений з політичних мотивів, а також висновки Європейського суду з прав людини, викладені у його рішенні від 3 липня 2012 року у справі «Луценко проти України».
Ухвалення такого рішення, на думку Громадської ради доброчесності, є “порушенням принципів професійної етики незалежно від того, чи було таке рішення оскаржене, скасоване чи притягався суддя до юридичної відповідальності”; під час розгляду справи “колегія суддів свавільно витлумачила рішення ЄСПЛ та відмовилася бачити обставини, які суддям було невигідно визнати з огляду на те, що при владі залишалися ті самі особи, які й зловживали інструментами правосуддя собі на користь”. Така поведінка кандидата підриває авторитет до судової влади в суспільстві і віри народу в правосуддя, не відповідає принципам поведінки судді, закріпленим у пунктах 1.3, 1.6 Бангалорських принципів, за якими суддя повинен не тільки не мати неналежних зв’язків з виконавчою та законодавчою гілками влади і не діяти під їхнім впливом, але й поводитися таким чином, щоб відсутність таких зв’язків і впливу була очевидна для стороннього спостерігача, а також дотримуватися високих стандартів поведінки суддів і обстоювати їх з метою поглиблення громадської довіри до судових органів.
Стосовно наведених доводів кандидат надала письмові та усні пояснення, в яких зазначила, що Громадська рада доброчесності у своєму висновку вдалася до оцінки судового рішення та фактично указала на його незаконність; в указаних нею документах міжнародних інституцій окреслено системні проблеми у функціонуванні кримінального судочинства України та констатується, що застосування судами суперечливого недосконалого законодавства є наслідком законотворчості законодавчої гілки влади, за що носії судової влади не повинні відповідати, а їх рекомендації спрямовані насамперед на те, щоб спонукати державу Україну, органи державної влади до дій, визначених цими документами. При цьому, вони не встановлюють обов'язкових для виконання приписів та положень, а жодна із згадуваних Громадською радою доброчесності міжнародних інституцій ОСОБА_1 політичним в’язнем так і не визнала.
Посилання ж у висновку на рішення Європейського суду з прав людини від 3 липня 2012 року у справі «Луценко проти України», як на доказ незаконності прийнятого рішення, є безпідставним, оскільки це рішення стосувалося лише затримання та тримання під вартою ОСОБА_1, а питання справедливості судового розгляду справи по суті не було предметом розгляду ЄСПЛ і, відповідно, порушення статті 6 Конвенції під час її розгляду не було констатовано.
Тож твердження Громадської ради доброчесності про “ігнорування висновків рішення ЄСПЛ у справі “Луценко проти України”, порушення правил поведінки судді, закріплених у Бангалорських принципах поведінки судді, а також висновок, що судове рішення ухвалювалося “під повним контролем осіб, які узурпували виконавчу, та за прямим сприянням кандидата, і судову владу” надумані та безпідставні. Розгляд справи стосовно ОСОБА_1 у касаційній інстанції проведений безстороннім, неупередженим судом, відкрито й публічно, а саме судове рішення прийнято у межах повноважень суду касаційної інстанції, з дотриманням вимог діючого законодавства, на підставі обставин та фактів, встановлених судами попередніх інстанцій.
Таким чином, враховуючи, що будь-яким органом ні на національному, ні на міжнародному рівні ОСОБА_1 політичним в’язнем не визнаний, ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2013 року стосовно нього Верховним Судом України не переглядалась і не була предметом розгляду ЄСПЛ, компетентними органами чи судовими рішеннями будь-яких порушень кандидата, як судді, під час її постановления не встановлено, Комісія приходить до висновку, що доводи Громадської ради доброчесності про невідповідність кандидата на посаду судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду Широян Т.А. критеріям доброчесності та професійної етики в цій частині не знайшли свого підтвердження.
Наступним доводом, який Громадська рада доброчесності поклала в основу свого висновку стало те, що у декларації доброчесності суддя Широян Т.А. не підтвердила прийняття у складі колегії суддів рішення, передбаченого статтею 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні».
На його обґрунтування Громадська рада доброчесності зазначила, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», одним із таких рішень, є рішення касаційної інстанції про перегляд обвинувальних вироків, наслідком якого не було їх скасування, щодо осіб, які визнані політичними в’язнями, за дії, пов’язані з їх політичною та громадською діяльністю.
З огляду на те, що резолюцією Ради Європи від 14 травня 2012 року ОСОБА_1 визнано таким, що засуджений з політичних мотивів, а вирок стосувався його діяльності на посту Міністра МВС України, то ухвала судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 квітня 2013 року, в постановленні якої брала участь кандидат, на думку Громадської ради доброчесності, є рішенням, передбаченим статтею 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні».
Отже, на думку Громадської ради доброчесності, зазначивши у декларації доброчесності судді про неприйняття одноособово або у колегії суддів рішень, передбачених статтею 3 Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні», кандидат повідомила неправдиві відомості.
Заперечуючи проти наведених доводів, кандидат Широян Т.А. зазначила, що жодним рішенням будь-якого компетентного органу ОСОБА_1 політичним в’язнем не визнано, в тому числі і резолюцією Європейського Парламенту від 14 травня 2012 року, на яку посилається Громадська рада доброчесності, а тому у неї не було підстав вважати його таким.
Що ж до резолюцій Європейського Парламенту, то їх прийняття використовується як консультативна функція щодо демократичного спрямування напряму діяльності конкретних держав.
У Законі України від 27 лютого 2014 року № 792-VІІ «Про внесення змін до Закону України “Про застосування амністії в Україні” щодо повної реабілітації політичних в’язнів” серед осіб, до яких застосовано індивідуальну амністію, ОСОБА_1 відсутній.
У подальшому, обвинувальний вирок Печерського районного суду міста Києва від 27 лютого 2012 року стосовно ОСОБА_1 був скасований ухвалою цього ж суду від 20 березня 2014 року, відповідно до положень Закону України від 28 лютого 2014 року № 839-VII “Про реабілітацію осіб на виконання рішень Європейського суду з прав людини”.
У рішенні ЄСПЛ від 3 липня 2012 року “Луценко проти України” цей суд констатував порушення пунктів 1-4 статті 5 Конвенції при затриманні заявника на досудовому розслідуванні та подальшому триманні його під вартою, а також порушення статті 18 у поєднанні зі статтею 5 Конвенції, у зв’язку з тим, що “обмеження свободи заявника, дозволене за пп. “с” п. 1 статті 5 Конвенції, було застосовано “не лише з метою допровадження його до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні ним правопорушення, а й з інших причин” і посилання на наявність політичних мотивів у цьому рішенні відсутнє.
В іншій справі «Луценко проти України» № 2, яку ЄСПЛ розглянув 11 червня 2015 року (рішення у справі набуло статусу остаточного 11 вересня 2015 року), тобто уже після завершення касаційного розгляду, констатовано порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою в установі попереднього ув’язнення і у дні проведення судових засідань, а також у зв’язку із поміщенням заявника до металевої клітки під час судових засідань.
Інших рішень ЄСПЛ, у яких би йшла мова про порушення норм Конвенції, зокрема, стосовно судового розгляду справи по суті відносно ОСОБА_1, не існує.
Пунктом 2 частини першої статті 3 Закону України “Про відновлення довіри до судової влади в Україні” встановлено, що суддя суду загальної юрисдикції підлягає перевірці у разі прийняття ним одноособово або у колегії суддів рішень, зокрема суду касаційної інстанції про перегляд обвинувальних вироків, наслідком якого не було їх скасування, щодо осіб, які визнані політичними в’язнями, за дії пов’язані з їх політичною та громадською діяльністю.
Така перевірка, відповідно до частини другої статті 2 Закону України “Про відновлення довіри до судової влади в Україні”, здійснювалась утвореною при Вищій раді юстиції Тимчасовою спеціальною комісією з перевірки суддів судів загальної юрисдикції за заявами юридичних або фізичних осіб.
Інформація про проведення зазначеної перевірки стосовно кандидата Широян Т.А. відсутня.
Таким чином, Комісія дійшла висновку, що у кандидата не було підстав для підтвердження у декларації доброчесності факту прийняття рішення, передбаченого статтею 3 Закону України “Про відновлення довіри до судової влади в Україні”.
Окрім висновку, у день засідання Комісії у пленарному складі, яке відбулося 26 червня 2017 року, від Громадської ради доброчесності надійшло рішення про надання інформації на доповнення висновку про невідповідність кандидата Широян Т.А. критеріям доброчесності та професійної етики, затверджене 23 червня 2017 року. Цим рішенням Громадська рада доброчесності підтримала поданий нею висновок та надала додаткову інформацію, яка, на її думку, має значення для прийняття рішення, зокрема, що кандидат “двічі здійснила приватизацію службового житла”: вперше – у 2009 році у місті Чернігові, вдруге – у 2014 році у місті Києві. При цьому, серед членів сім’ї, які користуватимуться житлом у місті Києві, кандидат зазначила доньку, яка працює у місті Чернігові, обіймаючи посаду помічника судді Чернігівського окружного адміністративного суду, і з нею не проживає. У такий спосіб, на думку Громадської ради доброчесності, кандидат штучно збільшила кількість осіб, які підлягали забезпеченню житлом, з метою отримання та приватизації більшої за площею квартири. Наведені обставини, а також те, що кандидат, за наявності іншого житла у власності, здійснила повторну приватизацію житла, отриманого як службове, на думку Громадської ради доброчесності, свідчить про її недоброчесність та використання статусу судді для задоволення особистих інтересів.
Тож, Громадська рада доброчесності в інформації до висновку зазначає, що кандидатом здійснено “приватизацію службового житла двічі”. Таке посилання є неспроможним, оскільки відповідно до чинного законодавства України службові жилі приміщення приватизації не підлягають. Що ж стосується доводів неправомірності повторної приватизації житла, то вони є нічим іншим як припущенням і не відповідають фактичним обставинам справи з огляду на таке.
Під час засідання Комісії кандидат пояснила, що до обрання суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ обіймала посади суддів Апеляційного суду Чернігівської області та Краснолуцького міського суду Луганської області.
Працюючи на посаді судді Краснолуцького міського суду Луганської області, на сім’ю з чотирьох чоловік (кандидат, її чоловік та ІНФОРМАЦІЯ_1) отримала трикімнатну квартиру за рахунок місцевого бюджету. У зв’язку з обранням її у березні 1998 року суддею Чернігівського обласного суду (нині – Апеляційного суду Чернігівської області), ця квартира була повернута до житлового фонду міста та у подальшому надана іншому судді. Замість цієї квартири їй разом із сім’єю, за рахунок коштів бюджету Луганської області, було надано квартиру у місті Чернігові, яку у 2009 році вони приватизували.
11 липня 2011 року вона приступила до виконання обов’язків судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, у зв’язку з чим, за місцем роботи разом із сім’єю, яка на той час складалася з чоловіка Широян В.П. та доньки Широян (після реєстрації шлюбу у серпні 2011 року – Ананко) В.В., їх взято на облік, як таких, що потребують поліпшення житлових умов.
Відповідно до частини сьомої статті 44 Закону України від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ “Про статус суддів”, чинного на момент обрання Широян ТА. суддею суду апеляційної інстанції (березень 1998 року), суддям, які потребували поліпшення житлових умов, благоустроєне житло у виді окремої квартири або будинку за місцем знаходження суду надавалося у користування. Службовим же житлом судді почали забезпечуватися відповідно до статті 132 Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI “Про судоустрій і статус суддів”, який набрав чинності з 30 липня 2010 року.
Отже, службове житло Широян ТА. надано лише один раз як судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
У письмових поясненнях та на пленарному засіданні Комісії кандидат пояснила, що надані суддям квартири, хоча і мали статус службових, однак, фактично таким критеріям не відповідали. Оскільки структурної одиниці, яка б опікувалася такими квартирами у суді не було, договори про користування службовим житлом не укладалися, то суддям необхідно було привести ці квартири у придатний для проживання стан за власні кошти. Саме з цих підстав, на думку кандидата, керівництво суду і поставило питання про виключення таких квартир зі складу службових.
За розпорядженням Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 16 липня 2013 року надана їй двокімнатна квартира виключена зі складу службових, і згодом приватизована.
В обґрунтування своєї позиції кандидат надала відповідні підтверджуючі документи та звернула увагу Комісії, що рішення про виведення квартири, яка їй була надана, із числа службових перевірялося на предмет законності і за наслідком такої перевірки не скасовано, а, отже, є чинним.
Що ж стосується порушеного Громадською радою доброчесності питання подвійної участі Широян Т.А. у приватизації державного житлового фонду, то при його вирішенні Комісія виходить з такого.
Статтею 48 Житлового кодексу Української РСР встановлено, що жиле приміщення надається громадянам у межах норми жилої площі, але не менше розміру, який визначається Кабінетом Міністрів України і Федерацією професійних спілок України. При цьому враховується жила площа у жилому будинку (квартирі), що перебуває у приватній власності громадян, якщо ними не використані житлові чеки (частина перша). Громадяни, які одержали житло у державному фонді на цих умовах, мають право на його приватизацію відповідно до вимог чинного законодавства (частина третя).
Відповідно до частини першої пункту 1, пунктів 2 та 3 статті 5 Закону України від 19 червня 1992 року № 2482-ХІІ “Про приватизацію житлового фонду” умовою безоплатної передачі наймачеві та членам його сім'ї квартири (будинку), що підлягає приватизації, є відповідність загальної площі квартири (будинку) нормі, передбаченій абзацом 2 частини першої статті 3 Закону; якщо загальна площа квартири менше площі, яку має право отримати сім'я наймача безоплатно, наймачу та членам його сім'ї видаються житлові чеки, сума яких визначається виходячи з розміру недостатньої площі та відновної вартості одного квадратного метра; якщо загальна площа квартири (будинку) перевищує площу, яку має право отримати сім'я наймача безоплатно, наймач здійснює доплату цінними паперами, одержаними для приватизації державних підприємств чи землі, а у разі їх відсутності – грошима.
Згідно з пунктом 5 статті 5 цього ж Закону, кожний громадянин України має право приватизувати займане ним житло безоплатно в межах номінальної вартості житлового чеку або з частковою доплатою один раз.
Офіційне тлумачення положення пункту 5 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" в аспекті питання, чи мають право громадяни України двічі брати участь у приватизації державного житлового фонду Конституційний Суд України надав у рішенні від 10 червня 2010 року № 15-рп/2010 у справі за конституційним зверненням громадянки Власової Г.І. щодо офіційного тлумачення положення пункту 5 статті 5 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" (справа про безоплатну приватизацію житла).
Так, у резолютивній частині зазначеного рішення Конституційний Суд України указав, що право громадян України на безоплатну приватизацію державного житлового фонду вважається реалізованим один раз, якщо:
- громадянин України повністю використав житловий чек для приватизації житла у державному житловому фонді, і у його власність безоплатно передано в одній чи кількох квартирах (будинках) загальну площу з розрахунку санітарної норми 21 квадратний метр загальної площі на наймача і кожного члена його сім'ї та додатково 10 квадратних метрів на сім'ю;
- у власність наймача і кожного члена його сім'ї передано загальну площу однієї квартири (будинку), що перевищує встановлену санітарну норму, з оплатою вартості надлишкової загальної площі приватизованого житла;
- у власність наймача і кожного члена його сім'ї передано загальну площу житла, меншу ніж встановлена санітарна норма, а залишок житлового чека використано для приватизації частки майна державних підприємств, земельного фонду;
- весь житловий чек використано для приватизації частки майна державних підприємств, земельного фонду.
Приватизація загальної площі в кількох квартирах (будинках) державного житлового фонду в межах встановленої санітарної норми та номінальної вартості житлового чека не є повторною.
Оскільки у 2009 році Широян Т.А. разом із сім’єю приватизувала квартиру у місті Чернігові, а в 2014 році на залишок житлових чеків – квартиру у місті Києві, Комісія приходить до висновку, що при вирішенні питання приватизації житла Широян Т.А. діяла відповідно до приписів наведених правових норм, а також висновку, викладеного Конституційним Судом України у рішенні від 10 червня 2010 року № 15-рп/2010.
Відповідно до пункту 9 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів Української РСР від 4 лютого 1988 року № 37 “Про службові жилі приміщення” (далі - Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними), для одержання службового жилого приміщення відповідний працівник подає заяву адміністрації підприємства, установи, організації, до якої додає довідку з місця проживання про склад сім'ї і прописку.
Як зазначалося раніше, у березні 2013 року Широян Т.А. разом з сім’єю отримала ордер на право зайняття службового жилого приміщення.
Згідно з пунктом 14 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними, службове жиле приміщення надається працівникові на всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним (а також на дружину (чоловіка) і неповнолітніх дітей, які проживають окремо від заявника в даному або в іншому населеному пункті), вказаних у пункті 9 цього Положення.
Під час засідання Широян Т.А. категорично заперечила наявність наміру отримати квартиру площею більше, ніж мала право, та підкреслила, що наявність доньки, як члена сім’ї, не вплинула ні на площу квартири, що надавалася у 2013 році, ні на кількість кімнат у ній, оскільки при наданні квартири мали значення лише наявність неповнолітніх дітей та право на додаткову жилу площу у виді окремої кімнати.
Заперечуючи проти твердження Громадської ради доброчесності щодо надання службового житла із урахуванням інтересів доньки, яка з нею фактично не проживала, кандидат зазначила, що після отримання у березні 2013 року відповідного ордера, вона разом з родиною одразу зареєструвалася у ньому, проте фактично вселитися не змогла, оскільки воно не було придатним для проживання. Ремонт цього жилого приміщення здійснювався нею за власні кошти протягом року і, починаючи з березня 2014 року, вона з чоловіком стали проживати у ньому. До фактичного вселення вона винаймала житло і на вихідні дні приїжджала до Чернігова, а чоловік та донька продовжували там проживати, однак, увесь цей час вони були однією сім’єю. Також кандидат указала, що на момент приведення квартири у стан, придатний для проживання та фактичного вселення, донька ІНФОРМАЦІЯ_2. Ці обставини, а також те, що ІНФОРМАЦІЯ_3 позбавило її можливості змінити роботу та переїхати до Києва. Водночас, донька з ІНФОРМАЦІЯ_4 систематично приїжджають, оскільки ІНФОРМАЦІЯ_5 також і за місцем реєстрації доньки у Києві, та щомісяця протягом двох тижнів проживають у квартирі.
Разом з тим, як вбачається з матеріалів досьє кандидата, на день отримання ордера на право зайняття службового жилого приміщення, яким є 13 березня 2013 року, її донька уже мала власну сім’ю і понад 5 років працювала помічником судді Чернігівського окружного адміністративного суду. Відповідно до декларацій про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру за 2012-2015 роки, копії яких наявні у суддівському досьє, єдиним членом сім’ї кандидат зазначила чоловіка Широян В.П. Окрім цього, заповнюючи декларацію родинних зв’язків судді за 2011-2015 роки, Широян Т.А. підтвердила наявність родинних зв’язків з особами, які у звітний період обіймали посади, визначені пунктом 2 частини другої статті 61 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, указавши, зокрема, доньку Ананко (Широян) В.В., яка з 2007 року обіймає посаду помічника судді Чернігівського окружного адміністративного суду. Втім, у розділі III цієї ж декларації “Відомості про пов’язаність спільним проживанням, побутом, наявність взаємних прав та обов’язків” кандидат указала, що з Ананко (Широян) В.В. спільно не проживає, спільним побутом не пов’язані та у них відсутні взаємні права та обов’язки.
Відповідно до частини першої статті 88 Закону, якщо Громадська рада доброчесності у своєму висновку встановила, що кандидат на посаду судді не відповідає критеріям професійної етики та доброчесності, то Комісія може ухвалити рішення про підтвердження здатності такого кандидата на посаду судді здійснювати правосуддя у відповідному суді лише у разі, якщо таке рішення підтримане не менше ніж одинадцятьма її членами.
За таких обставин та, дослідивши досьє кандидата, заслухавши доповідача - члена Комісії Весельську Т.Ф., надавши оцінку фактам, викладеним Громадською радою доброчесності та аргументам, наведеним кандидатом, Комісія за результатами голосування прийняла рішення, що Широян Т.А. не підтвердила здатності здійснювати правосуддя у Касаційному кримінальному суді у складі Верховного Суду. Зазначене рішення підтримане шістьма із чотирнадцяти членів Комісії.
Водночас, Комісія вважає за необхідне зазначити, що кваліфікаційне оцінювання Широян Т.А. здійснювалося в межах конкурсу на зайняття вакантних посад суддів касаційних судів у складі Верховного Суду, що обумовлювало перевірку кандидата на відповідність найвищим стандартам та вимагало відсутності щонайменшого обґрунтованого сумніву в її чеснотах, як майбутнього судді Верховного Суду. Тож, висновки Комісії за результатами цього кваліфікаційного оцінювання не впливають на проходження кандидатом будь-яких інших процедур, пов’язаних з її подальшою професійною кар’єрою.
Керуючись статтями 88, 93, 101 Закону, Положенням про порядок та методологію кваліфікаційного оцінювання, показники відповідності критеріям кваліфікаційного оцінювання та засоби їх встановлення, Комісія, -
вирішила:
визнати Широян Тетяну Анатоліївну такою, що не підтвердила здатності здійснювати правосуддя у Касаційному кримінальному суді у складі Верховного Суду.
Головуючий С.Ю. Козьяков
Члени Комісії: В.І. Бутенко
А.В. Василенко
Т.Ф. Весельська
А.О. Заріцька
А.Г. Козлов
Т.В. Лукаш
П.С. Луцюк
М.А. Макарчук
М.І. Мішин
С.М. Прилипко
Ю.Г. Тітов
В.Є. Устименко
С.О. Щотка
